Роман без фіналу

Все почалося у 1985 році. Хоча ні. Точніше, у 1979-му. Коли після закінчення факультету журналістики Ленінградського університету я приїхала за направленням в газету «Комсомолець Запоріжжя». У Пітері була завзятою театралкою. І в Запоріжжі, насамперед, пішла в театр імені Щорса (підкреслюю: саме імені Щорса, а не імені Володимира Магара, бо то був зовсім інший театр, мало схожий на нинішній). Точно не скажу, але мабуть, тоді дивилася класичне «Сватання на Гончарівці». Була вражена до глибини душі! У мене принцип: завжди додивлятися вистави до кінця (раптом чимось здивують у фіналі?). Але того разу я втекла після першої дії. На тлі пітерських театрів побачене на сцені грубе шароварне дійство вжахнуло… Настільки, що майже шість років у Запоріжжі я в театр не ходила. Театр юного глядача створили у 1979 році. Тобто можна сказати, що в Запоріжжі ми з ним з’явилися одночасно. Я жила в гуртожитку біля трампарку. Там же мешкали деякі молоді актори ТЮГу. Певне, ми їздили в одному ліфті. Але я про те не здогадувалася. До ТЮГу вперше потрапила, коли там створили малу сцену. На ній раптом прогриміла вистава «Я стою біля ресторану». Квитки розкуповували задовго і миттю. Біля входу випрошували «зайвий». Диво дивне для Запоріжжя! Я пішла – і закохалася в цей театр з першого погляду. Сонячна Любов Фріган… Холоднуватий, наче лезо ножа, Віктор Кошель… Обидва – зовсім молоді актори, котрі тоді ще не були заслуженими артистами України. А сюжет вистави певною мірою асоціювався з перипетіями мого особистого життя – тому я сприйняла його особливо гостро… Відтоді довгий час не пропускала жодної прем’єри Запорізького ТЮГу. Спочатку – на малій сцені («Езоп», «Діалоги з Електрою»). Згодом - і на великій. Зокрема, постановки в обрядовому стилі Віталія Денисенка (зараз він заслужений діяч мистецтв України і директор-художній керівник Молодіжного театру у Дніпрі): «Мауглі» за Кіплінгом, «Панночка» за Гоголем. Я дивилася експериментальні «Пригоди комічних скотів», де Простакову блискучо, просто-таки неймовірно грала Інна Яновська (цю виставу тоді й показали-то, здається, лише раз). Сиділа на репетиції «Скутих одним ланцюгом», коли дипломну роботу свого учня Володимира Клименка (Кліма) «інспектував» знаменитий Анатолій Васильєв (тоді я вперше звернула увагу на Дмитра Московцева, який згодом став моїм чоловіком: він грав у тій виставі негра). Я захоплювалася «Месьє Амелькаром» (його поставив на малій сцені режисер-початківець Геннадій Фортус, котрий наполегливо виростав з актора). Спостерігала, як у надрах ТЮГу зароджувався майбутній Запорізький муніципальний театр-лабораторія «Vie» (нині – Дім актора на острові Хортиця): навідувалася до них на репетиції та дивилася їхні вистави, що сприймалися запорізькою богемою як важливі світські заходи. А оскільки я журналіст, то писала рецензії на прем’єри й нариси про акторів – вела такий собі газетний театральний «літопис»… А потім наступив 2005-й рік. Художнім керівником ТЮГу (Театру молоді) став заслужений діяч мистецтв України Геннадій Фортус. Тоді ж до театру прийшла когорта його учнів – випускників театрального відділення Запорізького національного університету. Мої улюблені актори, котрі створювали на початку 1980-х Запорізький ТЮГ (на той момент ще не старі та сповнені сил), раптом відійшли на другий план. Це сприймалося болісно. Але, мабуть, інакше бути не може. Театр молоді має бути молодим. Із сумом думаю, що не за горами час, коли тим, хто прийшов у 2005-му, доведеться посунутися, щоб поступитися місцем молодшому поколінню акторів. Хоча поки що – вони царюють! Згадаю кілька дуже різних вистав Театру молоді, які першими спадають на пам’ять серед тих, що дивилася з 2005-го року: «Розпусник», «Ріка на асфальті», «Двоє на гойдалках», «Вітер шумить у тополях», «Наталка Полтавка», «У пошуках дракона», «Останній закоханий»… Досі з розчуленою усмішкою згадую, як в ТЮГу у важкі й голодні 1990-ті роки відзначали черговий ювілей (здається, то було 15-річчя). Накрили святковий стіл. Кожному за ним дісталося по дві варені картоплини. Ще були солоні огірки з особистих запасів співробітників театру. А замість серветок – грубий туалетний папір. Зате акторський «капустник» того дня був пречудовий! А 22 листопада, завітавши у Театр молоді на його 45-річчя, я переконалася, що тут не розучилися влаштовувати зворушливі й веселі дійства до свого театрального дня народження. Не втратили рідкісне уміння жартувати над собою й радувати глядачів сонячним молодим гумором. Попри всі негоди! Але водночас Театр молоді, який за останні два роки повністю перейшов із російської на українську мову, зумів продемонструвати на святі патріотичну громадянську позицію. Маю вибачитися перед друзями за якість світлин: фотографувати у театрі треба професійною апаратурою, а не звичайним айфоном. Та все ж, сподіваюся, завдяки цим фото ви відчуєте, яким яскравим вийшло свято.

А фіналу в моєму «романі» з моїм улюбленим Театром молоді поки що немає. Сподіваюся на продовження! Віталіна МОСКОВЦЕВА-ДОРОШЕНКО, «Запорізька правда»