«Фашисти майбутнього називатимуть себе антифашистами» (лонгрід)

Коли фашизм приписують путінському режиму, для широкого загалу це є ілюстрацією того, що відбувається в Росії та на захоплених нею українських територіях. Це порівняння виправдане, оскільки існують численні паралелі між внутрішньо- та зовнішньополітичною риторикою та діями путінської Росії, з одного боку, та Італії Муссоліні, а також гітлерівської Німеччини – з іншого. Так сказав публічно Андреас Умланд, німецький політолог, аналітик Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень 2024 року. А на лютий 2025 року Москва запланувала масштабну пропагандистську акцію – так званий міжнародний телемарафон ( Росія, Франція, Велика Британія, США) , під час якого куплені Кремлем учасники спробують переконати світ, що в Україні панує фашизм, а нібито ущерблена росія змушена проти цього захищатися (то хто на кого напав у 2022 році?) та обстрілювати мирні міста і села суверенної держави балістичними і крилатими ракетами та керованими авіабомбами… Такого цинізму не було навіть в часи Гітлєра…І це засвідчує, що Москва вірного послідовника Сталіна у гібридній війні проти всього цивілізованого світу веде потужну діяльність на інформаційному фронті для залучення до свого кола якнайбільше простодушних і довірливих громадян Європи. На жаль, багато лідерів Європи зайняли вичікувальну позицію тоді, коли «різун» путін, за визначенням Президента США Байдена, веде наступальні дії.

РОСІЙСЬКИЙ поет-комуніст початку ХХ століття Володимир Маяковський написав геніальні рядки: «Когда ми говорім партія, подразуміваєм Ленін, когда говорім Ленін — подразумеваем Партія!». Коли ми зараз говоримо «фашизм», завдяки семітській пропаганді розуміємо «Гітлер»; коли говоримо «Сталін», розуміємо радянський фашизм; коли говоримо «Путін», розуміємо російський фашизм і його проекти «Русская весна» і «Русский мир» з поневолення сучасної України. А разом це — міжнародний фашизм. І його леліють, як і Гітлера, товтсосуми з різних куточків планети, хто прагне збути вироблену зброю, підливає олії у вогнище ненависті між слов’янськими народами, щоб потім інвестувати у відбудову зруйнованих територій, і взагалі прагне владарювати світом. Такий собі прагматичний бізнес на крові. Його мета — знищити якомога більше людей — творчих, інтелектуальних, моральних — без чого неможливе їхнє світове панування. Ідея світового панування — від диявола. Одним із таких дияволів в історії Радянського Союзу, де довелося перебувати й Україні, був Йосиф Джугашвілі-Сталін (партійна кличка «Коба»), котрий учинив три Голодомори (1921-1922, 1932-1933, 1947-1948 р.) на благодатній українській землі, аби винищити до ноги український народ. Адже він як двієчник духовної семінарії, котрий, переживаючи комплекс власної неповноцінності, прагнув довести свою значимість і для своєї семінарії, і для навколишнього світу, заповзявся з маніакальною послідовністю втілити припис Біблії «Як поводитися з поганами». Чому — стосовно українців? Загадка. Можливо, тому що потерпав від особистої меншовартісності перед тодішніми лідерами України — Михайлом Грушевським, Симоном Петлюрою, Володимиром Винниченком, Нестором Махном... Так само, як майже через сто років потерпає від цього самого комплексу підполковник КГБ СРСР Владімір Путін перед політичними лідерами України ХХ століття В’ячеславом Чорноволом і Миколою Руденком, моральними авторитетами Олесем Гончарем і Ліною Костенко, Президентом Ющенком, Майданом-2004 і Революцією гідності 2014-го... Звісно, гібридна війна Росії проти України на Донбасі, яка розпочалася 2014-го і триває донині, спонукає до аналогічних порівнянь. Історики згадують Другу світову та аналізують протистояння СРСР з фашистською Німеччиною, в якому й досі вистачає «білих плям». Україна тоді опинилася на дорозі німецького агресора і проявила себе якнайактивніше. Прикро, що теперішній лідер Росії Володимир Путін зневажливо відгукнувся про наших героїв-визволителів (прикиньте, третина з-понад одинадцяти тисяч Героїв Радянського Союзу — українці), мовляв, Гітлера вони б здолали і без України (тут слід зазначити, що офіцер КДБ Путін у часи СРСР «контролював» Німецьку Демократичну Республіку, де передостанній канцлер ФРН Ангела Меркель здійснила комсомольську, по-нашому, кар’єру). Але така зневага до українців культивувалася в свідомості росіян давно. Системно. З далекоглядною метою. Вже понад двадцять років у російських ЗМІ( до речі, вони належать тамтешнім олігархам різного окрасу) українців постійно називають бандерівцями, нацистами, фашистами… Дятел робить свою справу. При цьому варто нагадати рядки зі спогадів нашого видатного письменника, Героя України і ветерана Другої світової Миколи Руденка (дисидент, який розвінчав «учення лондонського єврея Карла Маркса», а на той час в СРСР була догма Леніна-Бланка: «Учение Маркса всесильно, потому что оно верно»). Засновник Української Гельсінської спілки Микола Руденко був засуджений у 1977-му році до семи років радянських таборів і п’яти років заслання, у часи Горбачова вийшов на волю і мав офіційний прийом президента США Рональда Рейгана) про лауреата Ленінської премії Олександра Твардовського, з яким він познайомився на фронті в 1943-му: «Поема «Василий Теркин» дозволяла учасникам воєнних подій поглянути на себе очима історії. Та й сам поет у ці хвилини не був для нас звичайною земною людиною: він був уособленням духу народного чи, може, навіть світової душі, де міститься все найвище, що створив людський геній. Та як же я був потім розчарований тим Твардовським, з яким опинився віч-на-віч у затишному кабінеті офіцерської їдальні. Захмелівши, Твардовський почав лаяти українців за те, що вони нібито виявилися зрадниками у Вітчизняній війні. Мені не хочеться деталізувати цю розмову, бо вона залишила в моїй душі велику гіркоту...» Либонь, вихований на творчості твардовських, президент Росії Путін узимку 2014-го обізве учасників Революції гідності, які повстали проти кримінального режиму Януковича, також зрадниками, а новообрану владу «фашистською хунтою» і пошле на нашу землю убивць і терористів. Отже, Росія послідовна в своїх імперських домаганнях, а її зовнішня політика і є складовою таємних сил міжнародного фашизму ХХІ століття, котрі претендують, як Гітлер у ХХ столітті, на світове панування. Україна ж, яка має третій у світі запас біоресурсів (оцінюються в сім трильйонів доларів США за свідченням колишнього міністра екології України, доктора економічних наук, професора Василя Шевчука) приваблює як спустошений Захід, так і багату на ресурси Росію. А ще більше бізнес США, який собі на умі. Тут слід зробити ремарку: комуністична пропаганда в СРСР винайшла такий підступний і «довгограючий» прийом як підміна понять. Скажімо, з відстані часу зрозуміло, що вся таємна армія НКВС-МГБ-КДБ по суті воювала проти звичайних громадян цього СРСР, була їм ворогом. Але ідеологи вміло застосували ярлик «ворог народу», запозичений із однойменної драми норвезького письменника ХІХ століття Генріка Ібсена, для шельмування чесних і порядних людей, шанованих у масах науковців, лікарів, керівників, представників творчої еліти... Так само Сталін полюбляв клеїти прізвиська «японський фашист», «румунський фашист», «югославський фашист» усім, кого хворобливий розум призначав для розправи, хоча за сутністю сам „вождь народів” і був фашистом. А ще спільником самого Гітлера. Про що свідчать тісні контакти Кремля і Рейхсканцелярії упритул до 22 червня 1941-року. А чого вартий спільний військовий парад у Бресті 1939-го року з нагоди розподілу Польщі між СРСР та Німеччиною (приймали парад випускник Академії Генштабу РСЧА Гейнц Гудеріан та комбриг Семен Кривошеїн), або ешелони зерна до Німеччини з Радянського Союзу на світанку того дня, коли люфтваффе вже сипали бомби на Київ...До речі, згодом Гайнц Гудеріан стає командуючим 2-щю танковою армією Рейху і візьме в «кліщі» наш Київ, де Сталін у 1941 році вигубив 5 радянських армій… Увесь світ знає, що український режисер Олександр Довженко входить у число найвідоміших діячів кіно ХХ століття, а його фільм «Земля» у списку найвидатніших стрічок усіх часів і народів. Та мало хто відає, як жорстоко його цькували Сталін зі своїми підлабузниками. 31 січня 1944 року відбулося засідання Політбюро ЦК ВКП(б) з таким порядком денним: «Про антиленінські помилки й націоналістичні збочення в кіноповісті О. Довженка «Україна в огні». На це засідання було запрошено автора, який почув про себе, що він «куркульський підспівувач», «відвертий націоналіст» і від нього залишиться «мокре місце». І, нарешті, висновок: «Україна в огні» — платформа вузького, обмеженого українського націоналізму. Ворожого ленінізму, ворожого політиці нашої партії та інтересам українського й усього радянського народу». Принагідно зауважити: в цій народній кіноповісті не було місця жодним «паханам», жодного кадру зі Сталіним. На такий крок спроможний був лише українець Довженко. І що ж? Тодішній «розкручений» грузинський кінодіяч (якого нині не знають навіть у Грузії) такий собі придворний митець М.Чіаурелі публічно закинув докір Довженкові: що ж ви навіть десять метрів плівки пожаліли на вождя! Так, Довженко свідомо не вписав у сценарій жодного моменту зі Сталіним, і це на той час було не просто викликом системі, а подвигом, адже Сталін тоді, як кажуть, вилізав навіть із праски, коли її ввімкнути в розетку: вся преса, кінодокументалістика, радіо були ущерть заповнені портретами, промовами Сталіна, тисячами подяк удячних «будівників комунізму». А Довженко не відвів йому жодної секунди в епохальній стрічці про Другу світову. Бо саме Сталін і був головним призвідцем величезної трагедії слов’ян у ХХ столітті. Довженко це знав і відповідно реагував. Навіть перед загрозою фізичної розправи. Нагадаємо: більшість так званих діячів культури, укупі з лакузою Сергєєм Михалковим, багаторічним головою Союза пісатєлєй СССР і автором усіх видозмінених текстів Гімну імперії зла, просто захлиналися від панегіриків «вождю всіх народів», і це був справжній ярмарок марнослав’я. Цікаво, що син автора «Гімну» (нагадаємо первісний текст Лебедєва—Кумача, який потім «удосконалював» Сергій Михалков: «Изменников подлых гнилую породу Ты гордо сметаешь с пути своего, Ты — гордость народа, ты — мудрость народа, Ты — сердце народа, ты совесть его! Славой овеяна, волею спаяна, Крепни и здравствуй во веки веков, Партия Ленина, Партия Сталина, Мудрая партия большевиков»)... є палким прихильником Путіна та всюди буквально рве сорочку на грудях, підтримуючи «мудру політику» сучасного вождя Росії. Так і крутиться на язиці: «Путін — це Сталін сьогодні!». За Сталіна, нагадаємо, хітом уважалося гасло «Сталін — це Ленін сьогодні». Он де корені зла. І коли нині лунає музика Гімну Росії, (а музика не змінювалася), я чую саме ці слова. Як Росія схилялася перед виродком грузинського походження і маніяком Йоською Саліним, організатором масового терору слов’ян у 30-40-х роках ХХ століття, Нікіта Михалков нині так само раболіпствує перед чинним режимом, уособлюваним офіцером КГБ Путіним, як його татусь у часи масових репресій режиму КПСС. Яблуко, кажуть, від яблуні недалеко котиться. Довженко ж писав у той непевний час: «Господи, пошли мені сили!». Залишається дивуватися й радіти, що митця тоді не розстріляли, як багатьох інших, чиє сприйняття дійсності йшло у розріз із офіційною доктриною, втіленою у цинічну фразу «Жить стало лучше, жить стало веселей». Його змусили переїхати в Москву (в ізоляцію) та піддавали щоденній обструкції. І хто? Лакузи Сталіна, так звана «кіношна» мафія, більшість якої становили представники єврейської творчої інтелігенції, яка також, до речі, зазнавала переслідувань. У записах Олександра Довженка, який, до слова, мав звання полковника в часи Війни, ми бачимо також глибоку оцінку Другої світової : «На українських ланах і селах в огні і полум'ї вирішується доля людства, вирішується велетенська проблема світової гегемонії, вирішується доля людства на нашій недолі. Така нещаслива земля наша. Така наша доля нещаслива.» Цей запис було зроблено 5 квітня 1942 року, а через десять днів письменник записав: «Світе мій убогий! Покажи мені, де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні! Нема другої України! Нема!» Ось вам — «Українські рапсодії» ХХ століття. Аж моторошно стає, бо минуло стільки часу, а слова Довженка ніби про наше сьогодення мовлені... Вже в наші часи відомий дослідник тоталітаризму Віктор Суворов, порівнюючи фашистського і радянського вождів, відзначав їхню дивовижну подібність - червоні прапори, владарювання від імені робітничого класу (партія Гітлера називалась робітничою, система влади Сталіна офіційно - диктатурою пролетаріату), побудова соціалізму (цілковита упевненість у єдино правильності обраного шляху), ненависть до демократії, однопартійність, знищення інакодумців, чотирирічний план - п'ятирічний план, керування країною партійними вождями, перетворення партійних з'їздів на грандіозні вистави, пише видання Українська правда… Зрештою, навіть якщо взяти зовнішній вигляд: Гітлер ходив у напіввійськовій формі, без знаків розпізнавання. Сталін одягав напіввійськову форму, теж без знаків розпізнавання,що для психологів- ознака профанації. У Гітлера не було бороди, у Сталіна також, але обидва мали нетипові вуса. Тут виникають деякі комічні порівняння: Зеленський також ходить у незрозумілій формі без знаків розпізнавання, але з борідкою «молодого хасида».

ПІСЛЯ завершення Другої світової, здавалося б, Україна як одна із країн-засновниць ООН і активний учасник відсічі німецькому фашизму заживе належної слави в СРСР і її видатні особистості будуть поціновані належним чином, пишуть у соцмережах наші сучасники. Та де там. Град ідеологічних звинувачень з Москви посипався саме на Україну. Оскільки вона була під окупацією гітлерівців, то, мовляв, уся заражена буржуазним духом. Самопроголошений генералісимус Й. Сталін збирався виселити всіх українців у Сибір. Услід за кримськими татарами. І жалкував, що зробити це неможливо — елементарно не вистачає навіть вантажних вагонів. (Про це повідомив прозрілий Микита Хрущов у своїй знаменитій доповіді на ХХ з’їзді КПРС із розвінчання «культу особи» у 1956 році). Продовжувалися звинувачення у відродженні в Україні «буржуазного націоналізму». Неодноразово наголошувалося на необхідності викорінення «ворожої буржуазно-націоналістичної ідеології», «націоналістичної концепції» в літературі та мистецтві. Тобто, тривала атака на українців як вільнолюбиву націю хліборобів, науковців, організаторів виробництва... націю нащадків козацької Запорозької січі. Тодішній перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов на догоду Москві («прозріє» він пізніше, а на той час в Україні сліпо виконував указівки Кремля зі знищення українства) та його поплічники-ідеологи, засвідчуючи вірність «ученню Маркса», почали брудну кампанію цькування української інтелігенції. Лише протягом серпня — жовтня 1946 р. ЦК КП(б)У видав 5 ідеологічних постанов: про «Історію української літератури», про журнал «Перець», про журнал «Вітчизна», дві постанови про репертуар театрів. Дісталося й недавно звільненому з концтабору гумористу Остапу Вишні (Павлові Губенку) за сміливу громадянську позицію. Громили «горили від партії» і таких визнаних майстрів слова, як М. Рильський, Ю. Яновський, І. Сенченко, О. Довженко, В .Сосюра та ін. Авторів «Історії української літератури» звинуватили в аполітичності. Приводом стало те, що в книзі погано висвітлено класову боротьбу «прогресивних» і «реакційних» письменників, не показано «позитивного впливу російської літератури на творчість письменників України», а нібито присутнє схиляння перед Заходом. Авторам «Історії України», виданої за редакцією М. Петровського, також приписали спотворене відображення минулого українського народу на основі «буржуазно-націоналістичних концепцій», взятих із праць неблагонадійного академіка М. Грушевського, Голови УНР (1918 р.), поваленого полчищами кривавого полковника Муравйова, який очолював окупаційні війська Росії, що вторглися на Україну на початку ХХ століття. У недостатній увазі до ролі росіян було звинувачено за оперу «Богдан Хмельницький» композитора К. Данькевича. Колективам усіх газет та журналів указано на необхідність ретельніше висвітлювати «комуністичне будівництво», а не зосереджуватися на вузькій місцевій тематиці, що, мовляв, веде до «буржуазного націоналізму». Хоча комуністичні писаки й без того робили це з особливою пристрастю й запопадливістю. І все ж лінія Хрущова Москві здалася досить м’якою, тому його ЦК ВКП(б) у 1947 p. відкликав із Києва та призначив першим секретарем ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича, головного організатора Голодомору 1932—1933 pp., який утілював план масових розстрілів українців у 1937-1938 роках. Цей єврейський вождь комуністичного Кремля паталогічно ненавидів художників, письменників, людей творчої праці. До речі, цей соратник Сталіна, названий у народі посланником диявола, не виявляв милосердя й до одноплемінників, які займали керівні пости районного та обласного рівнів, і які, на його думку, погано виконували завдання центру (той таки Хатаєвич, перший секретар Дніпропетровського обкому їхньої партії). Тоді ж злива звинувачень впала, зокрема на Володимира Сосюру за вірш «Любіть Україну», написаний і оприлюднений ще 1944-го. Нагадаємо: саме того року премія кінокритиків США ( тепер - «Оскар») вперше присудила цю нагороду радянському фільму, а саме — стрічці «Райдуга» з українкою Наталією Ужвій у головній ролі. Напевне, це ще дужче бісило посіпаку Сталіна. Тепер Каганович добачив у вірші Сосюри, чия поезія цілковито заслуговувала Нобелівської премії, (якби були переклади англійською чи французькою), прояви «українського буржуазного націоналізму». Хоча цей факт переслідування українського поета-фронтовика засвідчив наявність єврейського шовінізму, пояснити який навіть через десятиліття ніхто не береться. І каятися за цей колабораціонізм Кагановича перед пам’яттю Володимира Сосюри та інших сотень переслідуваних українців ніхто не квапиться. Чому ж поквапилися вибачатися за вдаваний колабораціонізм деяких українців у роки Другої світової деякі політичні діячі перед Кнесетом в Ізраїлі... Тоді ж ( у п’ятидесяті.-Авт) партійні бонзи та колеги по перу примусили В. Сосюру публічно «каятись» у «націоналізмі», адже, за словами Л .Кагановича, під тим віршем міг підписатися сам Степан Бандера (хоча жодних юридичних оцінок злочинної діяльності Бандери не було за часів СРСР і нема донині). І всі потуги звинуватити бандерівців у співпраці з гітлерівцями є класичним геббельсівським прийомом: чим більше брехні, тим більше дурнів у неї повірять. А тоді Поет змушений був усупереч своїм переконанням під тиском спецслужб написати інший вірш під назвою «Любіть Батьківщину», в якому йшла мова про якусь аморфну соціалістичну вітчизну. Його морально ламали, прагнучи довести до самогубства. Що стосується західноукраїнської інтелігенції, то для неї після 1945-го не було пощади. (Все за ту ж «бандерівщину», якою огульно лякає світ нинішній очільник Кремля Путін, мовляв, до влади в Києві 2014-го прийшли бандерівці). Уціліли ті її представники, які завчасно емігрували на Захід. Інші, як правило, були закатовані, перебували в концтаборах або піддавалися адміністративним гонінням. Було влаштовано справжнє судилище над письменником, вченим і громадським діячем Михайлом Рудницьким. У найбільшому залі Львівського університету партійні ідеологи проводили відкриті суди. У присутності викладачів і студентів професора змушували каятися навіть за гріхи своєї юності, обіцяти надалі чесно служити партії та уряду. Керівництво УРСР посилило масові репресії на західноукраїнських землях у 1949 р. після загибелі письменника-комуніста Я. Галана (убитого, як тепер стало відомо, агентами КГБ задля провокування ситуації, мовляв, бандерівці піднімають голову і потрібні нові репресії). У вузах арештовували і звільняли професорів та викладачів, масово виключали студентів. Режим Кагановича змушував їх публічно розкаюватися в «антирадянській діяльності», маючи на меті вимивати зі свідомості громадян будь-який український патріотизм, історичну пам’ять, дух слов’янства і свободи. Широкомасштабною кампанією морально-політичного тиску на суспільство стало переслідування органами НКВС-КГБ (більшість в яких становили чомусь комуністи неслов’янсього походження) наприкінці 1948-го осіб, які «виявляли низькопоклонство» перед Заходом. А хто визначав неблагодійність окремих громадян? Усе те ж відомство радянського «гестапо» за вказівками Лазаря Кагановича. На початку 50-х років ХХ століття репресивний апарат продовжував вишукувати нових «ворогів народу». Правда, фашизм одного з кремлівських вождів Лазаря Кагановича, спрямований на слов’ян, тепер дав зворотню реакцію: на догоду параноїку Сталіну «ворогів народу» почали активно знаходити в середовищі інтелігентів та керівників-євреїв (заводи, лікарні, держустанови), яких мав би «кришувати» Каганович, але їх звинувачували у «космополітизмі» (відсутності патріотизму), валютних спекуляціях, сіонізмі. У чому ж відмінність марксизму-ленінізму від сіонізму, до речі, ніхто не розтлумачив і досі. Тоді ж Дамоклів меч реально навис над головами десятків тисяч фахівців, котрі не соромилися свого єврейського походження. Кремлівські семіти заради власного благополуччя запросто посилали на погибель тисячі пересічних іудеїв. І вигадав же «вождь і учитель» автономну область Біробіджан аж за Сибіром для депортації туди неблагонадійних євреїв з європейської частини Союзу. А ті таки кремлівські семіти у часи тирана використали ними ж благословлювані репресії своїх одноплемінників задля власних вузькокланових інтересів. Як чинить і сумнозвісна ефемерна партія «Слуга народу» (до речі. сталінський термін). Роль України у Другій світовій війні була визначальною для СРСР, проте республіка й надалі залишалася цілковито залежною від союзного центру, а Москва відмовляла їй у праві на суверенітет. Навіть попри те, що Сталін використав Україну як одну з країн-засновниць ООН (поряд із Білоруссю, аби мати три голоси під час голосувань), насправді незалежною вона не стала.

Любіть Україну, як сонце любіть, як вітер, і трави, і води... В годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди. Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її, вічно живу і нову, і мову її солов'їну. Без неї — ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами... Любіть Україну всім серцем своїм і всіми своїми ділами. Для нас вона в світі єдина, одна, як очі її ніжно-карі... Вона у зірках, і у вербах вона, і в кожному серця ударі, у квітці, в пташині, в кривеньких тинах, у пісні у кожній, у думі, в дитячій усмішці, в дівочих очах і в стягів багряному шумі... Як та купина, що горить — не згора, живе у стежках, у дібровах, у зойках гудків, і у хвилях Дніпра, у хмарах отих пурпурових, в огні канонад, що на захід женуть чужинців в зелених мундирах, в багнетах, що в тьмі пробивають нам путь до весен і світлих, і щирих. Юначе! Хай буде для неї твій сміх, і сльози, і все до загину... Не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну!.. Дівчино! Як небо її голубе, люби її кожну хвилину... Коханий любить не захоче тебе, коли ти не любиш Вкраїну. Любіть у труді, у коханні, в бою, в цей час коли гудуть батареї Всім серцем любіть Україну свою, і вічні ми будемо з нею!

Зверніть увагу. Вірш написаний і оприлюднений у 1944-му, коли німецьких фашистів було викинуто за межі Республіки Україна. Вірш патріотичний, сповнений оптимізму і добра. Та настав 1951 рік. У Київ знову вернувся на посаду першого секретаря ЦК КПУ Лазар Каганович, організатор і натхненник масових репресій українців, лютий ненависник Тараса Шевченка та всієї української культури. Ось чому в газеті Центрального комітету КПРС «Правда» від 2 липня надрукували велику за обсягом редакційну статтю, в якій нещадно ганьбили патріотичний вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну». Виходило, що не можна любити Батьківщину? Так і виходило, адже в «Маніфесті компартії» , написаному членами сатанинської секти К. Марксом і Ф. Енгельсом у 1848 році, йдеться, що «пролетаріат не має Вітчизни». Трагедія українства посилювалася й тим, що єврейські ідеологи компартії Радянського Союзу змусили побратима Сосюри, такого ж видатного українського поета Андрія Малишка поставити підпис під пасквілем «За ідейну чистоту літератури проти націоналістичних рецидивів» (10 липня 1951 року, газета «Радянська Україна»). А як мав реагувати на всі ці спекуляції простий селянин? Звісно, підтримувати політику партії. І вірити таким пасквілям. Ось як прислана з Москви компартія України (перший з’їзд КПУ, як відомо, відбувся 1918 року у... Москві під керівництвом В. Леніна-Бланка, тобто нам експортували комунізм Маркса-Енгельса) нищила моральність українців, сіяла розбрат і міжнаціональну ворожнечу. Адже кожен нормальний громадянин, бачачи таке свавілля, мав возненавидіти росіян і євреїв, носіїв цієї ідеології і практики. Що ж містилося в публікації А. Малишка? Нічого нового, кабінетні цековські щури прогиналися перед кагановичами у характерному для того лихоліття стилі: «Стаття «Правды» змушує нас глибше придивитися до творчості В. Сосюри… Треба сказати, що прояви націоналістичної ідеології, національної обмеженості не є випадковими і поодинокими в його творчості. Відомо, що шлях В. Сосюри в період громадянської війни був, м’яко кажучи, плутаним, певний час В. Сосюра був у ворожому таборі… у нього немало віршів, які викривлено зображують радянську дійсність… Це про період, коли петлюрівці на Донбасі мали свій уплив на населення і зовсім юний В. Сосюра був мобілізований до петлюрівської армії. Такий шлях тоді був не лише у В. Сосюри… Коли партія розгорнула соціалістичний наступ проти куркулів, буржуазних націоналістів, В. Сосюра знову виявив ідеологічні хитання… не зрозумів ролі ленінсько-сталінської дружби народів і виступив з рядом занепадницьких безідейних віршів, а то і прямо ворожих, як-от вірш «Любіть Україну». Хто забуває про дружбу народів чи обходить її мовчанкою у своїй творчості, той робить величезний злочин проти справи будівництва комунізму».

ПРИНАГІДНО. У вересні 1947 р. відбувся пленум Спілки письменників України за участю Л. Кагановича, на якому гостро критикувалися за „націоналістичні збочення” М. Рильський, А. Малишко, Ю. Яновський, П. Панч та ін. За цих умов під нищівну критику потрапляє оповідання О. Гончара „Модри камень”, надруковане в журналі „Україна” (№ 4-5, 1946 р.). Колишня газета „Комуніст”, у якій О. Гончар піддавався критиці за оповідання „Пальма”, а тепер „Радянська Україна” в передовій статті назвала „Модри камень” „містичним, шкідливим твором”, що в ті часи означало фактичне винесення автору смертного вироку. Ворог же народу. Ворог партії!.. Дослідник творчості О. Гончара В. Коваль стверджує, що й на рукописах „Альп”, які він мав можливість прочитати, є багато перекреслень, резолюцій, побажань щось виправити... Напевне, письменник на них не дуже зважав, але після опублікування „Альп” у журналі „Вітчизна” (7-8 номери за 1946 р.) Ю. Яновського було звільнено з посади редактора. Мабуть, це було пов'язано ще й із його романом „Жива вода”, що теж піддавався тоді нищівній критиці. Те ж сталося й з А. Малишком після опублікування в журналі „Дніпро”, редактором якого він був, повісті П. Панча „Запорожці”.. Творчість О. Гончара не вкладалась у це „прокрустове ложе”, а тому й конфліктував письменник із системою. Тут варто зупинитися на роздумах О. Гончара над книгою свого життя: „Із чого складається моє життя? Всі роки, скільки пам'ятаю, я провів у тяжкій боротьбі, як казковий титан з нелюдською силою, захищав фортецю, ім'я якій – Я, чистота моєї душі. І ця фортеця весь час була в облозі, оточена незліченною кількістю гидотних, мерзотних сил. Я захищався. Я боровся. Душа моя блискотіла, як золото на сонці. Вона була юна, чиста, прекрасна. Та скільки можна витримувати ці тортури? Адже є межа і моїм силам, адже маю я право коли-небудь відпочити, пустивши собі кулю в серце? Не звинувачуйте ж тоді мене ті, хто дивився на мою боротьбу з цікавістю, але ні в чому не хотіли мені помогти. Я завжди був сам. Де мої зброєносці? ... Я релігійний. Я вірю в Бога. Але тільки диявол, нечистий дух міг так демонічно спотворити, зіпсувати коротке людське життя, наповнити його стражданнями, яких би вистачило для сотень поколінь роду людського” (запис 28 липня 1946р.) Та, мабуть, найбільш болісним для О. Гончара був період, коли вже в зеніті пошани на нього посипалися доноси в Москву, не забували й свої доморощені „поцінувачі”. Звернемося знову до його щоденника: „Був на розмові у Ш-та, зробив заяву про відставку з посади голови Спілки. Розмова важка. Як з бетоном. Але висловив усе, що накипіло. І за всіх – і за старих, і за молодих. Тепер ждати – з якого боку буде мстивий і злобний удар. Заходив Бажан. У нього теж ночі-кошмари, і настрій – не кращий. І все ж віриться в просвітлінь (запис 29.01.1966.) А почалося все з листа О. Гончара першому секретареві ЦК КП України П. Шелесту, у якому письменник захищав І. Дзюбу й висловлені ним думки в статті „Інтернаціоналізм чи русифікація” з приводу проявів великодержавництва, ігнорування в державних установах та вищих навчальних закладах української мови, видань і тиражів українських книг та ін. Письменник відмовився брати участь у роботі так званої „ідеологічної комісії”, яка мала винести вердикт І. Дзюбі. Нова хвиля моральних репресій проти О. Гончара почалась із публікації у першому номері журналу „Вітчизна” за 1968 рік роману „Собор”. Цей твір – тривожна пересторога проти байдужості й політичної сліпоти та демагогії, кар'єризму й духовної порожнечі, що вели до руйнування особистості. Письменник застерігав суспільство від застійних явищ, які вже наближалися, піднімав завісу над проблемами, що зумовлювали безчестя, кидали тінь на громадянську позицію патріотів, породжували висуванців типу одного з героїв роману Володьки Лободи, який заради кар'єри міг знищити природні багатства, культурні й духовні цінності, зректися рідного батька. У листі до О. Гончара з нагоди виходу „Собору” Григір Тютюнник писав: „Це написано геніально, Олесю Терентійовичу, а тому й страшно, жахливо...” Однак із квітня 1968 року розпочалася критика і роману, й автора „на рознос”. Вона почалася з виступу на пленумі ЦК КПУ першого секретаря Дніпропетровського обкому партії Олексія Ватченка, який інтерпретував художній твір як власну біографію і пізнав себе в образі одного з героїв роману – Володьки Лободи. Усі, хто виступав на захист „Собору”, як правило, зазнавали певних утисків, їх звільняли з роботи, виключали з партії та комсомолу, позбавляли можливості друкуватися. Найголосніше в цьому хорі критиків прозвучали голоси тодішнього директора Інституту літератури М.З. Шамоти та, мабуть, тепер відомих авторів статті в „Радянській Україні” під назвою „Перед лицем дійсності”, що заховалися за псевдонімами М. Юрчук і Ф. Лебеденко. Академік М.З. Шамота в статті „Реалізм і почуття історії” ( „Радянська Україна”, 16 травня 1968 р.) доводив, що роман „Собор” не найкращий із творів О.Гончара і є творчою невдачею письменника. Псевдоавтори згаданої статті звинувачували письменника в тому, що він „відступив від правди життя, затьмарив своє мистецьке полотно надто похмурими тонами, переповнив його другорядними, наносними, нетиповими деталями, які значною мірою спотворили соціальну картину дійсності, викривили ідейне спрямування роману, знизили його художню цінність. Тому, на нашу думку, не можна вважати роман „Собор” кроком уперед у творчості О. Гончара”. На жаль, тих, хто бажає применшити роль творів О. Гончара в українській літературі XX століття, а то й принизити особу письменника не зменшилось і після його смерті, зазначають дослідники творчості літератора у статті «Олесь Гончар: «больові точки творчості» в одному з інтернетвидань ( посилання: eprints.zu.edu.ua) Досі немає стабільності щодо вивчення творів письменника в шкільних програмах (до речі, не тільки О. Гончара), окремі представники молодшої генерації письменників не проти ревізувати його творчість, або, за їхнім висловом, „скинути автора з п'єдесталу”. Дивно, що нині „воздають хулу” книгам О. Гончара ті, хто на його творчій спадщині одержував наукові ступені, виховував високі патріотичні почуття й любов до прекрасного в школах і ВНЗ, говорив слова вдячності авторові на його ювілеях. Крім доморощених „хулителів”, подавали голоси з-за кордону Іван Кошелівець та Юрій Шевельов. Перший звинувачував О. Гончара в тому, що всі його твори прославляють „совєтчину”, а другий – що в письменника немає власного стилю. До речі, колишньому професору Харківського університету. Ю. Шереху –Шевельову ( справжнє прізвище Шнайдер) з подачі його колишнього студента О. Гончара було присвоєно звання дійсного члена Академії наук України. Ось такими методами працювала Москва. Як і двісті, і сто років тому. Як і тепер, у ХХІ столітті, називаючи українців, які визволилися від їхнього прихвостня і бандита Януковича в ході Революції гідності 2014-го року, фашистами, «жидо-бандерівцями», хунтою... Так і хочеться додати: „хто не зрозумів ленінсько-сталінської дружби народів”.

Нині в росії діють близько 50 фашистських формувань. Це – до теми телемарафону про «український фашизм», що його прагне втюрити світовій громадськості режим міжнародного злочинця путіна в лютому 2025 року. А почалося все з Всеросійської фашистської організації (ВФО) — організація росіян-білоемігрантів, що існувала протягом 1933–1942 років у США під керівництвом Анастасія Вонсяцького. Заснована 10 травня 1933 в Томпсоні (США, штат Коннектикут). ВФО — абревіатура (повна назва — Всеросійська націонал-революційна трудова та робітничо-селянська партія фашистів). Після 1935 отримала назву Всеросійська націонал-революційна партія. Партія була нечисленною, але сильною у фінансовому відношенні. У 1933–1941 роках партія видавала щомісячну ілюстровану газету «Фашист» . З 1935 по 1942 роках в Шанхаї партія видавала газету «Русский авангард»[. Зауважте, що до 1940 року в Китаї успішно діяло п’ять фашистський російських партій. Ось звідки, як кажуть, роги ростуть, чому нинішній Китай фактично підтримує росію в її агресії проти демократичної України. Прем’єр Великої Британії Черчіль ще 1939 року під час свого виступу в парламенті заявив, що комунізм відрізняється від фашизму не більше, ніж Північний полюс від Південного. А видатний вчений, лауреат Нобелівської премії Іван Павлов вважав, що джерелом фашизму став більшовицький переворот у росії 1917 року. Нагадаємо персон, які були організаторами цього перевороту та родоначальниками російського фашизму: 13 січня 2010 року своїм рішенням Апеляційний суд Києва підтвердив висновки слідчих Служби Безпеки України про організацію здійснення в 1932—1933 роках на території УСРР керівництвом більшовицького тоталітарного режиму — Йосипом Сталіним, В'ячеславом Молотовим, Лазарем Кагановичем, Павлом Постишевим, Менделем Хатаєвичем — геноциду української національної групи, тобто штучного створення життєвих умов, розрахованих на її часткове фізичне знищення. 21 січня 2010 року рішення суду набуло чинності. Ще СБУ додало список службових осіб, причетних до винищення українців у ті роки – Ягода Генріх (Єнах Гершкович), заступник голови ОДПУ; Балицький Всеволод Аполонович, повноважний представник ОДПУ в УСРР; Реденс Станіслав Францович, голова ДПУ УСРР; Миронов Лев Григорович (Каган Лейба Гиршкевич), начальник економічного Управління ОДПУ; Кацнельсон Зиновій Борисович (Борухович), начальник Харківського облвідділу ДПУ УСРР; Іванівський (Гібшман) Ізраїль Давидович, начальник ОДПУ в Криму…Ось хто втілював ідеологію фашизму в 20-30-х роках минулого століття, людиноненависницькі зерна якої щедро проросли в Італії (Муссоліні) та Німеччині (Гітлєр) і спричинили Другу світову війну . А тепер диктатор путлєр силкується накинути цей ярлик на українців. ЗВІСНО, свобода слова – пряма загроза існуванню будь-якої диктатури. Проявилося це, зокрема, й на прикладі путінської росії: убито всіх, хто говорив правду про режим і його заміри володіти світом, – Щекочихін , Політковська ( дівоче прізвище, до речі, – Мазепа, і її батьки з Чернігівщини. – Авт.), Новодворська, Литвиненко, Нємцов, Навальний… А за час трирічної агресії в зоні бойових дій рашисти вбили 120 журналістів і письменників, у тому числі – зарубіжних… Правда, як кажуть, очі коле. Тому свобода слова є і буде головною зброєю демократичного табору в протистоянні з тиранією .