«Литовський щоденник»: січень у траурній рамці

Тринадцятого січня зазвичай відзначає свій день народження Даля Мачіоніте. Я вже не раз згадувала про неї в цих нотатках. Вона ще зі студентських років близька подруга нашої землячки Надії Петренко. Даля гостро переймається подіями в Україні, читає всі новини, обговорює, переживає, прагне допомогти. Це вона зі своєю сестрою Юргою навесні 2022-го покликала із Запоріжжя до Вільнюса дочку своєї запорізької подруги Поліну і мене - щоб дати прихисток від війни. А скільки відтоді вони зробили для нас доброго – не перелічити! Я заздалегідь приготувала дарунок до її особистого свята. Але вручити його змогла не відразу. Даля не любить свій день народження, бо він співпадає із трагічною для Литви датою. Тринадцятого січня 1991 року радянські війська штурмували вільнюську телебашту і телецентр. Розстрілювали беззбройних. Танк просто переїхав дівчину... Тоді загинуло 14 захисників незалежності Литви. Це їхній День. Щороку тринадцятого січня у Вільнюсі запалюють вогнища і вручають «Премію свободи». Цього разу її лауреатом став Президент України Володимир Зеленський.

Але нинішній день народження Далі удвічі сумний: напередодні померла її 89-річна мама – відомий вільнюський архітектор Живіле Антаніна Мачіонене. Я вже писала, як трепетно литовці ставляться до своєї історії та пам’яток. А пані Живіле якраз займалася реставрацією. Зокрема, готувала проєкти регенерації старого міста Клайпеди і кількох сіл. Відроджувала напівзруйновані меморіальні садиби художника й композитора Мікалоюса Константінаса Чюрльоніса в Друскінінкаї та патріарха литовського національного відродження Йонаса Басанавічюса в Ожкабаляї. 2012 року Живіле Мачіонене нагородили Національною премією імені Й.Басанавічюса. А крім того, справою її життя стала реставрація вільнюського цвинтаря Расу (колишня назва – Росса), заснованого у 1801 році. На ньому поховані й Басанавічюс, і Чюрльоніс, і навіть серце Юзефа Пілсудського. Але з 1967 року на Расу дозволені тільки поховання у сімейних могилах. За рідкісними винятками. Одним із них став учений-хімік Зенонас Мачіоніс – чоловік пані Живіле, батько Далі, Юрги та їхнього брата Вайдаса. Але цією честю він завдячує дружині, котра так багато зробила для Расу. Йому надали місце в знаменитому некрополі, щоб із часом Живіле Мачіонене теж змогла упокоїтися на цьому цвинтарі. Вона сама спроєктувала скромний, але гармонійний пам’ятник своєму чоловіку. Тепер її теж поховали в його могилі. Однак не тіло, а попіл... У Запоріжжі давно вже збиралися побудувати крематорій, та до діла так і не дійшло. Під Вільнюсом такий заклад є.

Похорон пані Живіле справив враження повного гідності й дуже красивого. Прощання відбулося в одному із залів ритуальної служби біля костьолу Петра і Павла. Замість труни – біла урна з попелом. В узголів’ї - елегантна композиція з калів. На екрані - слайд-фільм про життя і діяльність Живіле Мачіонене. Священик-францисканець читав поминальну молитву. А співробітники ритуальної служби дивувалися, що 89-річну жінку проводжає так багато людей... Я теж приїхала попрощатися з пані Живіле. Познайомилася з нею навесні, коли святкували Великдень вдома у наших друзів. Тоді ми змагалися: хто найоригінальніше і найгарніше пофарбує великодні яйця? Перемогла пані Живіле – недарма її професія вимагає художнього хисту. Мила літня дама раділа перемозі і сміялася разом із нами. Потім я зустрілася з нею на Святвечір 24 грудня 2022-го. Господарка лежала в ліжку після інсульту, та усе ж знайшла в собі сили взяти участь у різдвяному обряді... Урну з прахом Живіле Мачіонене опустили в заглиблення над гробом її чоловіка і закрили плитою. Вона спочиватиме на цвинтарі Расу, яким так турботливо опікувалася. Там же, у могилі батька, поховають коли-небудь і попіл їхніх дочок. Хоча на поминальному обіді в одному з ресторанів Вільнюса гості спілкувалися литовською, та все ж я зрозуміла, що вони розповідають історії з життя пані Живіле і її дітей. Зворушливі, а іноді кумедні. Тож, похорон не залишив похмурого настрою, що іноді виникає в подібних ситуаціях, – тільки світлий сум.

Наприкінці січня у Запоріжжі померла мама Надії Петренко. Їй було 93 роки. Торік вона зламала шийку стегна, довго була прикута до ліжка. Чула вибухи, та коли рідні говорили їй що почалася війна, не вірила. Не хотіла вірити! Катерина Сергіївна не була такою відомою в Запоріжжі, як Живіле Мачіонене у Вільнюсі. Але – все життя чесно працювала, виховала двох хороших дочок. Світла їй пам’ять! Коли йде з життя літня людина, ми розуміємо: це неминуче. Сумно, хоча не трагічно. Та коли хтось помирає до строку... Останні дні січня пригнітили двома несподіваними смертями. У військовому навчальному центрі від серцевого нападу помер скрипаль Анатолій Собокарь. 2011 року музиканту випало жахливе випробування: його звинуватили у смерті матері. Два роки він провів за гратами, поки тривало слідство і допоки суд, зрештою, виніс вирок: не винний. Запорізькі любителі музики добре знали Анатолія. Він брав участь у багатьох мистецьких акціях, у проєктах Запорізького театру поетичної пісні Олени Алєксєєвої. Останнім часом Анатолій працював в оркестрі Запорізького театру імені В.Магара. Війна змусила його, вже не дуже-то молодого музиканта, піти до армії. А тепер Анатолія не стало. Він загинув не на фронті, але... І мало не одночасно помер 41-річний запорізький журналіст Максим Коробець. Теж від серцевого нападу. За плечима Максима було більше 20 років роботи у пресі. Зокрема, політичним оглядачем газети «Позиція», редактором її додатку «Запоріжжя вечірнє» («Вечорка»), а потім і редактором самої «Позиції». Мені довелося співробітничати з Максимом – спогади про нього у мене лишилися тільки приємні. Вдумливий, доброзичливий, уважний... Здавалося, для нього все тільки починається. А його життя перервалося в 41 рік! Як несправедливо...

Знову і знову замислююся: чому помер Максим? Чому не витримало серце Анатолія Собокаря? Чому 93-річна Катерина Сергіївна уперто не хотіла вірити, що до неї доносяться моторошні вибухи ракет і снарядів, якими ворог обстрілює мирне Запоріжжя? Війна... Це не укладається в розумі нормальної людини, шматує серце. А потім, трапляється, воно просто не витримує. Ми рахуємо цивільних, котрі загинули від обстрілів. Ми рахуємо загиблих військових. А скільки неврахованих жертв війни? Скількох вона позбавила улюбленої роботи, залишила без житла? Скільком дорослим і малим кожен їхній день наповнила страхом і тривогою? «Нас позбавили спокійної старості», - з гіркотою сказав мені українець, який живе у своєму домі дуже далеко від лінії фронту. «Нас позбавили нормального дитинства», - можуть сказати українські діти (не має значення, де вони зараз перебувають: у Запоріжжі, Харкові, Херсоні чи у Великобританії). Ми всі живемо у стані постійного стресу. Нерви напружені украй – і навіть за межею можливого. Це не минається так просто, а непомітно вкорочує нам життя. Ми всі – жертви війни. Й Анатолій Собокарь. І Максим Коробець. І ще десятки мільйонів українців. І сотні мільйонів людей по всьому світу, яких зачепила ця війна та яким небайдужа доля нашої країни. Знову і знову повторюю собі слова медикині, учасниці Сталінградської битви, жительки Запоріжжя Олександри Семенівни Скрипнюк: «Я не хочу помирати під час війни». Вона вижила у Другій світовій. Зараз їй 101 рік. Вона у прифронтовому Запоріжжі. Вона живе! А поки живуть люди – живе й Україна. Хай моє побажання звучить наївно, але давайте – просто будемо жити. З усіх сил. Скільки зможемо.