Та найцікавішу експозицію я побачила в МО музеї. Власне, це не стільки музей, скільки галерея сучасного мистецтва. У 2018 році Дангуоле і Вікторас Буткуси подарували (!) місту спеціально спроектовану відомим архітектором Даніелем Лібескіндом грандіозну будівлю. Вона призначалася для їхньої колекції з 5 тисяч творів сучасного мистецтва. І хоча дехто з вільнюсців скептично ставиться до дарунку - мовляв, меценати убили двох зайців: і славу зажили, і власну колекцію гарно прилаштували, - та неможливо не оцінити такий широкий жест.
22 квітня до 700-річчя столиці Литви в МО музеї відкрилася виставка “Вільнюський покер”. Вона стала справжньою “бомбою” і викликала такий приплив відвідувачів, який я бачила хіба що у всесвітньо відомих музеях.
Виставку підготували за мотивами культового для Литви роману Річардаса Гавяліса. Цей твір писався “у стіл”, допоки не був виданий 1989 року. “Я виріс як homo sapiens, а не як homo sovieticus. Я sapiens, чи не так?” - питання руба від автора. Цю цитату я прочитала не в книзі, а на одній зі стін виставки “Вільнюський покер”.
Щоб створити виставковий простір запросили театрального сценографа Гінтараса Макарявічюса і наразі найяскравішого, мабуть, литовського театрального режисера-новатора Оскараса Коршуноваса. Закони театрального мистецтва вони застосували до музейної експозиції. На мій погляд, вдало. Експозиція розгортається як рухома вистава-лабіринт. Не встигаєш оговтатися від “парадних портретів-ню” і гномика-Леніна з кошиком в руці в оточенні голяків, як потрапляєш у просторий зал, де на великому екрані демонструється відео, а на похилій підлозі на матрацах невимушено прилягли відвідувачі (здебільшого, молодь)... А поруч — вузький, ніби стиснутий з боків, закуток, заповнений предметами убогого радянського побуту: вішалка, оцинкована цеберка, ящик із порожніми пляшками з-під спиртного, коробка лампового телевізора, старі меблі... Неначе комора, куди ховають непотрібні речі.
Далі в лабіринті виставки — темний коридор. Я зайшла до нього з острахом. Поки очі звикали до темряви, раз у раз натикалася на зустрічних. На стелі на мить спалахувала панель освітлення: чи то вибухнути збиралася, чи просто ось-ось мала перегоріти. У кінці коридору, за поворотом — з моторошним електричним тріском виблискувала рамка дверей. Власне, це не двері, а скляний прямокутник, через який можна побачити наступний виставковий зал і стежити за людьми в ньому (з іншого боку “шпигунські” двері помітити неможливо).
“Вільнюс усюди. У кожному реальному місті ви можете натрапити на будинки, вулиці і людей із Вільнюса”, - цю заяву Річардаса Гавяліса зробили епіграфом виставки “Вільнюський покер”. За словами автора роману, людина хоч-не-хоч змушена вступати у гру. Навіть проти волі. Проте відвідувачі виставки в МО музеї грають у “Вільнюський покер” добровільно й залюбки. Експозиція триватиме до 28 січня наступного року.
Наостанок скажу про акцію, що пройшла у Вільнюсі 13 і 14 травня: “Open House” – “Відкритий Дім”. У ці дні відчинили двері будівель, де зазвичай екскурсантів не буває: гімназія, семінарія, банки, міністерства, посольство Естонії, Палац Президента, ТЕС №2, офіси бетонного заводу, навіть житловий будинок... Під час акції “Open House” гіди зосереджували увагу на комфортності архітектурного середовища для жителів міста. Проглядаючи список із 60 об’єктів, я замислилася: чи є в Запоріжжі місця, що хотілося б отак оглянути?
Віталіна МОСКОВЦЕВА-ДОРОШЕНКО, "Запорізька правда" (Вільнюс – Запоріжжя)