«Литовський щоденник»: Вільнюські ігри з часом і простором

Показати місто через жителів — сміливий задум авторів виставки “Я - вільнюсець”. Уявляю, наскільки карколомним було завдання: вибрати 50 реальних і вигаданих персонажів за всю 700-літню історію литовської столиці. Лише 50. Але! Через них розкрити найважливіші для міста періоди й події. Продемонструвати цікаві експонати з фондів музею. Та ще й аби це були люди з усіх верств населення, різного віку, статі, віросповідання, національностей... Ох, збожеволіти можна! Все починається зі світлини хлопчика, якого звуть... Вільнюс: “Мені подобається моє ім’я. Скоро мені виповниться 7 років, а місту 700!” - з гордістю проголошує хлопчина. Відштовхнувшись від сучасності, відвідувачі занурюються углиб часу. На цьому шляху їм зустрічаються і ремісник-умілець Якоб Фельтман (1747-1806); і сліпець Ясинський, котрого у 1722 році обрали старійшиною братерства жебраків; і ревна католичка Доротея, дружина городянина Матіаса (ХV століття); і солдат-язичник Малдіс (ХІV століття)... Углиб, углиб аж до брата Бертольда — того самого писаря, котрий 26 січня 1323 року написав для Великого князя Гедемінаса лист, що став першою письмовою згадкою про Вільнюс. Від цього листа традиційно ведуть відлік історії столиці Литви. Кожен із 50 персонажів звертається до відвідувачів виставки з прямою мовою. Як от Юзеф Пілсудський. Автори експозиції цитують його слова: мовляв, він не став би першим керівником відродженої Польської держави, якби не був вільнюсцем (до відома: маршал Польщі народився в маєтку під Вільною, навчався у Першій віленській гімназії). А от кондитер Станіслав Воронович (кінець ХІХ століття) скаржиться на складнощі стосунків із господарями будинку, де орендує приміщення для своєї кав’ярні. Поруч у вітрині — форми для шоколадних цукерок і ваги того часу. Скільки років ящичку з ґудзиками, пір’їнами й іншими дитячими “скарбами”, що були на кону в “дрейделі” - улюбленій грі єврейського хлопчика Лейби? Двісті? Чи, може, й триста? Усі речі: склянки для парфумів, чоловічі циліндри, посуд, сумочки, дитячі черевички, скринька-сейф — мовчазні свідки чийогось життя. Або смерті. Як от меч Вроблевського. Відомо, що цей чоловік був приїжджим і працював (професія у нього така була!) міським катом Вільнюса з 1657 по 1671 рік. Знаряддя його праці аутентичне. Цим мечем кат дійсно відрубав голови засудженим. Хоча на лезі не видно крові, але вона там була... На виставці “Я — вільнюсець” чи не вперше надали слово не речам, а людям із минулого. Ми чуємо їхні голоси. Справді чуємо! В одному залі можна натиснути на педаль під вітриною — і пролунають позивні першого литовського радіо. В іншому — класичний вокал зазвучить біля портрету відомої литовської співачки початку ХІХ століття. Є й інші інтерактивні елементи. Навіть квест: знайдіть серед експонатів певні предмети. Виставка триватиме до 27 серпня, і до п’ятдесяти її персонажів повсякчас додаються нові: городяни залишають власні зображення й підписи у портретній галереї вільнюсців.

Я вже згадувала у нотатках, що в автобусах і тролейбусах Вільнюса висять монітори, де окрім зупинок на маршруті, демонструються кумедні мультики щодо правил поведінки у транспорті й реклама. Цієї весни, до 700-ліття столиці Литви, рекламували вільнюські художні музеї та галереї. Я спробувала порахувати, скільки об’єктів радять оглянути і... збилася з рахунку. Більше двадцяти! Однак я відвідала лише три. Почала з Державного єврейського музею імені віленського гаона (“гаон” означає “велич” ба навіть “геній”: йдеться про рабі Еліяху - рабина, громадського діяча й математика ХVІІІ століття). Колись у цьому будинку була їдальня для бідних під егідою єврейської громади, з 1918 року — діяв професійний єврейський театр, потім добудували ще кінозал. Тепер тут, у Центрі толерантності, проводять різні заходи. Та мене зацікавив, насамперед, “музей у музеї”: експозиція картин Самуеля Бака. Всесвітньо відомий художник-литвак народивсь у Вільнюсі 12 серпня 1933-го. Йому було дев’ять років, коли в єврейському гетто відбулась його перша виставка. Але талановитий хлопчик ледь не загинув. Фашисти влаштували у гетто “дитячу акцію”, під час якої знищили 250 дітлахів. Самуель ховався під ліжком, потім батько виніс його у мішку з тирсою. В 1945 році хлопчик потрапив до табору переміщених осіб у Німеччині. Згодом жив в Ізраїлі, Франції, Італії, Швейцарії... Останні 30 років Самуель Бак мешкає в США. Стиль його картин називають “алегоричним реалізмом”. А знайома литовка порівняла Бака із Сальвадором Далі: “Тільки Бак іще кращий! Це геніально!” “Моє рідне місто назавжди в моєму серці”, - зізнається художник. І це правда. Уже в похилому віці він приїжджав до Вільнюса, привозив сюди онука. У 2017 році Бак подарував місту 54 картини для свого першого персонального музею (пізніше ще один його персональний музей відкрився в Техасі). У приміщенні, де висять картини Бака, темно. Його полотна випливають із темряви, немов фантастичні сновидіння. Від найпершої спроби юного художника писати олією “Базар” (1946) — до серії про Адама і Єву, де вони зовсім не схожі на архаїчних біблійних персонажів (2010-2011). Та мою увагу привернули картини, що примушують замислитися про актуальні події: “Війна і мир і війна і...” (2006) та “Око за око” (2008). Раджу: подивіться твори Бака хоча б в інтернеті. Вони того варті!

Національна художня галерея Литви розташована у бу