Наостанок згадаю про дві виставки, що я недавно відвідала у Вільнюсі. До речі, вхід туди платний, але українцям дозволяють оглянути експозиції безкоштовно.
Одна з виставок проходить у Музеї прикладного мистецтва та дизайну (у будівлі колишнього Старого арсеналу). Це колекція китайського й ісламського мистецтва із фондів Національного художнього музею імені Богдана і Варвари Ханенків (Київ). Добірка настільки масштабна, що литовці дивуються: “А що ж залишилося в Україні?” Багато чого! У фондах музею Ханенків — 25 тисяч експонатів, а в постійній експозиції - одна тисяча. Зокрема, твори Рубенса, Сурбарана, Ван Гога... Які ж ми, українці, багаті, якщо навіть невелика частка наших скарбів дивує цінителів!
Однак друга виставка “Пастка із центральним опаленням” вразила набагато більше. Її розмістили у сусідній будівлі — так званій Арештантській (колишній слідчий ізолятор донедавна використовували як... витверезник). «Пастка із центральним опаленням” — енциклопедія радянського побуту 1961-1991 років. Жителі Вільнюса колективно збирали для неї експонати. Пляшки з-під “водки”, потерті джинси, касетний магнітофон, фантики від жувальної гумки, садові інструменти, зібрання творів Леніна... Всі ті реалії та “цінності”, що колись наповнювали життя радянської людини. Деяким із цих “цінностей” відведені окремі приміщення-камери: наприклад, “Майонез”, який так важно було дістати за радянських часів. Або “Мумійо”, що вважалося мало не панацеєю.
Подібну експозицію я бачила років 10-15 тому в музеї мого рідного містечка Дніпрорудного (нині окупованого). Але там вона була оповита ностальгією за юністю, “романтикою” та гумором. Крізь рожеві окуляри минуле бавило, а не жахало.
Навпаки — у “Пастці з центральним опаленням” погляд авторів виставки на радянські часи жорсткий, навіть безжалісний. Виставку розмістили у невідремонтованому, не реконструйованому приміщенні Арештантської. Збереглися іржаві раковини у камерах, обшарпані стіни, а на них - “автографи” ув’язнених. Сама атмосфера “тисне” на нерви. Так сталося, що я була єдиним відвідувачем (виставку відкрили досить давно: потік цікавих, вочевидь, майже вичерпався). Страшно було заходити до камер. Я неуважно оглядала експозицію, бо мені щоразу хотілося якнайшвидше вискочити у коридор. Налякала й червона підсвітка на сходах. Утім, на те і була розрахована...
Зрештою, у мене запаморочилася голова. Куди там нас кличе рашистська пропаганда? Назад у “благословенні” радянські часи? До Арештантської? Ні, не хочу. І чекати кінця війни, відкладаючи “на опісля” справжнє життя, теж не бажаю. Приміром, раніше я раз на рік відправлялась у далеку мандрівку європейськими країнами. Тепер теж зібралася. Та про неї — коли повернуся.
Віталіна МОСКОВЦЕВА-ДОРОШЕНКО, “Запорізька правда”