«Литовський щоденник»: Життя “на опісля” не відкладеш...

Один західний спостерігач, побувавши у Києві, поділився враженнями: мовляв, нічого страшного там не відбувається, люди спокійно ходять вулицями, їздять на автівках і займаються своїми справами. Цікаво, чого він очікував? Щоб кияни дрижали, пересувалися рачки попід стінами, припинили їсти й пити? Під час недавньої мандрівки до Львова мене вразила атмосфера на вулицях старого міста. Майже “курортна”: люди гуляли, сміялися, смакували у вуличних кав’ярнях знаменитою львівською кавою... Серед цієї, на перший погляд, тотальної безтурботності я помітила жінку із букетом жовтих і блакитних квітів, перев’язаних чорною стрічкою. Горе і радість. Життя і смерть. Зрештою, вони завжди поруч. Тільки зараз грань між ними стала набагато тоншою. Я радію, що мої земляки живуть так, ніби вони безсмертні. Може, навіть інтенсивніше, ніж у мирний час. Сміються і співають. Святкують і облаштовують житло. Саджають квіти й одружуються. Все правильно. Так і треба! Журналіст Ірина Єгорова мандрує Україною, відкриваючи для себе та своїх читачів її пам’ятки й природу. Художниця Ната Луценко створює милих ляльок, фото яких додає, зокрема, до альбому “Треба бути незламними”. Майстриня Наталя Маренко дивує оригінальними жіночими прикрасами — то кольє із бджілками до Медового спасу, то мальвами з коралів, то яскравими намистами до вишиванок: жінкам і під час війни хочеться бути красивими. Подейкують, що художній керівник Запорізького театру поетичної пісні Олена Алєксєєва та її однодумці збираються восени знову провести найстаріший на теренах України фестиваль авторської пісні "Байда: пісня не вмирає. Невже ви думаєте, що усе це “не на часі”? А знайомий інвалід із Одеси зібравсь у відпустку до Хургади. Засуджувати його? Але ж він не державний службовець, який дере хабарі, а потім вилежується на єгипетському пляжі. Він нікуди не тікає. Навпаки — категорично відмовляється виїжджати з України. Не хоче навіть в евакуацію. Але людині треба відпочити — у тому числі від повітряних тривог і вибухів. Якщо є така можливість - чому б не поїхати? Хіба це не розумно?

Коли почалася повномасштабна війна, важко хвора поетеса Олена Ющук змушена була евакуюватись із Запоріжжя у Чехію. На той час її творчість була, здебільшого, російськомовною. Тепер Олена багато й пристрасно пише українською. З різних кінців світу вона отримує свідоцтва визнання. У буквальному розумінні слова - звідусюди: на початку серпня, приміром, один диплом за перше місце у творчому конкурсі надіслали з Токіо, інший — із Нью-Йорка. А днями надійшло повідомлення про перемогу в десятому сезоні конкурсу “London Stars”: журі віддало українській поетесі 97 балів зі 100 можливих. Мало того! Цього літа вийшла у світ дев’ятнадцята збірка Олени Ющук “Тримаймося, браття!” Тепер цю збірку разом із гуманітарною допомогою одержують українські бійці на передовій. ...І ще один факт. 29 липня відбулася прем’єра “Барабани вночі” у запорізькому Новому театрі Її жанр - трагікомічне кабаре за мотивами п’єси Бертольда Брехта. Виставу я не бачила, оцінювати не беруся. Хочу наголосити на іншому. Спочатку прем’єра була призначена на 24 лютого 2022 року. Зауважте: 24 лютого 2022-го! Вторгнення рашистів в Україну було фатальним для маленького приватного театру. У мирний час трупа існувала завдяки підтримці меценатів і на скромні збори від вистав. Та благодійникам (як і публіці) весною 2022-го стало не до театру. Відтоді минуло без малого півтора року. Нарешті прем’єра відбулася. Серед літа — хоча в цей час театри зазвичай не діють. Українською мовою - хоч перший варіант був російськомовним. Із залученням непрофесійних виконавців - хоча це не могло не відбитися на якості вистави. До речі, за свою чималеньку працю (включаючи весь репетиційний період) актори отримали винагороду: по 500 гривень. Але бажання... ба ні - нестримна жага творити, спілкуватись із глядачами виявилася сильнішою за всі інші аргументи. Війна — війною, а творчість (читай: життя) триває!

Якраз коли я писала ці рядки, подруга із Запоріжжя повідомила у Вайбері: “Тільки-но щось так бахнуло!” І додала: “Я на роботі”. Страшно... А працювати все одно треба. Кажуть, під час повітряних тривог дорослі глядачі у Запорізькому театрі молоді не хочуть іти до сховища і просять, щоб виставу не припиняли. Трупа щойно повернулася з відпустки, готує концерт до Дня Незалежності (поки що через трагедію в Чернігові його відклали — щоб не наражати глядачів на небезпеку). А ще репетирує французьку комедію “Правда?” (режисер Геннадій Фортус). Чи не блюзнірство - комедія під час війни? На мій погляд, сміх потрібен людям, які постійно перебувають у стресовому стані. Я вже писала, що відвідала у Львівській опері виставу “Страшна помста” - першу прем’єру цієї трупи від початку повномасштабної війни. Багатовимірна музика українського композитора Євгена Станковича, потужний хор (у солістів, натомість, було мало можливостей себе показати), високопрофесійний оркестр... Глядачів затягнули у “страшний сон про помсту”. Тема, що й казати, актуальна. Але публіки в залі було не так багато, як хотілося б: зараз люди віддають перевагу більш життєствердним видовищам. Зізнаюся, я з юнацтва не любила це оповідання Миколи Гоголя з “Вечорів на хуторі поблизу Диканьки”. Хоча б тому, що воно здавалося мені несправедливим. Один брат зрадив і погубив іншого: Каїн і Авель на український кшталт. Помираючи, Іван (“позитивний брат”) прокляв зрадника: нащадки Петра (“негативного брата”) будуть моральними потворами, а останній у роду перевершить усі злодіяння, які тільки можна собі уявити. Але... тим самим “хороший” брат прокляв багатьох невинних людей, котрі стануть жертвами Відьмака. Виходить, він “помстився” їм також?! Театр сміливо торкнувся надскладної теми. Можливо, зарано. Помста — те, що нам доведеться осмислювати роками. Як осмислювали її після Другої світової війни. Фінал повісті Гоголя у виставі поданий по-своєму: маленький хлопчик, син Катерини, не те щоб убиває, а лише ударяє-штовхає Відьмака. Одного поштовху чистої серцем дитини виявляється достатньо, аби здійснити Божий суд. До речі, у середині серпня Львівський театр опери та балету вже відкрив театральний сезон. Причому, прем’єрою опери Семена Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”. Чи вдалася спроба режисерки Оксани Тараненко перетворити лірико-комедійний “мюзикл” ХІХ століття — на масштабне патріотичне видовище? Як зустріли його глядачі? Про це мені поки що дізнатися не вдалося.

Повторюся: війна — війною, а життя не припиняється. Треба брати від нього все, що можна. Мені сподобалася думка, яку я прочитала напередодні 24 серпня: “Незалежність... Це не тільки "НЕ залежати" від когось. Слово "незалежність" однокореневе із "лежати". Отже, також - НЕ залежуватись і НЕ вилежуватись. Бо під лежачий камінь вода не тече”. Як іноді важко не стати отаким “лежачим каменем”! Навіть у найелементарніших речах. Для мене особисто “поворушитися” означає - написати ще кілька сторінок до “Литовського щоденника”. Сходити на виставку, на концерт, у музей... Я продовжую щопонеділка відвідувати мітинги на підтримку України біля пам’ятника князю Гедемінасу. На останньому, зокрема, знову виступав посол США у Литві Роберт Гілкріст. “Знову” — тобто вшосте (!) з весни 2022 року. Він не приховує, що вважає ці мітинги важливими, хоч декому вони здаються марними. Каденція Гілкріста у Литві добігає кінця — невдовзі він поїде додому. Литовці жалкують: тямущий партнер. Американський дипломат (на відміну від деяких своїх колег і державних посадовців) вільно, без шпаргалки спілкувався на наших мітингах із аудиторією. Підтримку Україні висловив рішучу й абсолютну... Але й окрім мітингів, доводиться докладати певні зусилля, щоб “ворушитися”. Тим більше, влітку у Вільнюсі відбувалося чимало культурних подій. Зокрема, безплатних, присвячених 700-літтю литовської столиці. Я відвідала концерт “Ars Nova” у костьолі Святого Миколая. Майже 700-річна церква — і музика в ній виконувалася теж 700-річна: твори композиторів ХIV століття. Співав французький баритон Марк Мойон, відомий своїм виконанням старовинної музики, і литовське меццо-сопрано Рената Дубінскайте. Звучав “екзотичний інструмент” органето (міні-орган). Публіки зібралося стільки, що не вистачило місць на церковних лавках. Деякі меломани, мов зачаровані, всю програму прослухали стоячки. Побувала я і на фінальному концерті музичного фестивалю “Віва, Вільнюсе!” (із посвятою Україні). Зізнаюся, головним чином тому, що він проходив у Ратуші, а мені хотілося подивитися, як вона виглядає ізсередини. Адже саме в цій будівлі, зведеній 1799 року в стилі класицизму на місці середньовічної ратуші Старого міста, у ХІХ столітті влаштовували бали, виконувалася ораторія Гайдна “Створення світу”, відбулася прем’єра опери Монюшко “Галька”... Утім, інтер’єр особливого враження не справив. Некоректно порівнювати, але наш запорізький Концертний зал імені М.Глінки, хоч не такий історично значущий і на півтора століття молодший (1953 рік), як на мене, красивіший. Не кажучи вже про його унікальну акустику та придатність для концертів.

Наостанок згадаю про дві виставки, що я недавно відвідала у Вільнюсі. До речі, вхід туди платний, але українцям дозволяють оглянути експозиції безкоштовно. Одна з виставок проходить у Музеї прикладного мистецтва та дизайну (у будівлі колишнього Старого арсеналу). Це колекція китайського й ісламського мистецтва із фондів Національного художнього музею імені Богдана і Варвари Ханенків (Київ). Добірка настільки масштабна, що литовці дивуються: “А що ж залишилося в Україні?” Багато чого! У фондах музею Ханенків — 25 тисяч експонатів, а в постійній експозиції - одна тисяча. Зокрема, твори Рубенса, Сурбарана, Ван Гога... Які ж ми, українці, багаті, якщо навіть невелика частка наших скарбів дивує цінителів! Однак друга виставка “Пастка із центральним опаленням” вразила набагато більше. Її розмістили у сусідній будівлі — так званій Арештантській (колишній слідчий ізолятор донедавна використовували як... витверезник). «Пастка із центральним опаленням” — енциклопедія радянського побуту 1961-1991 років. Жителі Вільнюса колективно збирали для неї експонати. Пляшки з-під “водки”, потерті джинси, касетний магнітофон, фантики від жувальної гумки, садові інструменти, зібрання творів Леніна... Всі ті реалії та “цінності”, що колись наповнювали життя радянської людини. Деяким із цих “цінностей” відведені окремі приміщення-камери: наприклад, “Майонез”, який так важно було дістати за радянських часів. Або “Мумійо”, що вважалося мало не панацеєю. Подібну експозицію я бачила років 10-15 тому в музеї мого рідного містечка Дніпрорудного (нині окупованого). Але там вона була оповита ностальгією за юністю, “романтикою” та гумором. Крізь рожеві окуляри минуле бавило, а не жахало. Навпаки — у “Пастці з центральним опаленням” погляд авторів виставки на радянські часи жорсткий, навіть безжалісний. Виставку розмістили у невідремонтованому, не реконструйованому приміщенні Арештантської. Збереглися іржаві раковини у камерах, обшарпані стіни, а на них - “автографи” ув’язнених. Сама атмосфера “тисне” на нерви. Так сталося, що я була єдиним відвідувачем (виставку відкрили досить давно: потік цікавих, вочевидь, майже вичерпався). Страшно було заходити до камер. Я неуважно оглядала експозицію, бо мені щоразу хотілося якнайшвидше вискочити у коридор. Налякала й червона підсвітка на сходах. Утім, на те і була розрахована... Зрештою, у мене запаморочилася голова. Куди там нас кличе рашистська пропаганда? Назад у “благословенні” радянські часи? До Арештантської? Ні, не хочу. І чекати кінця війни, відкладаючи “на опісля” справжнє життя, теж не бажаю. Приміром, раніше я раз на рік відправлялась у далеку мандрівку європейськими країнами. Тепер теж зібралася. Та про неї — коли повернуся. Віталіна МОСКОВЦЕВА-ДОРОШЕНКО, “Запорізька правда”