«Литовський щоденник»: Зворотний бік “шоколадної” медалі

Нічого дивного, що деякі мої знайомі, котрі залишилися в цей важкий час у Запоріжжі, - хто з прихованою заздрістю, а хто з певною зневагою - ставляться до земляків, які тимчасово виїхали за кордон: “Ми тут поневіряємося, а у них там легке життя”. Це правда: без повітряних тривог, без вибухів, без блекаутів або відключень опалення — значно легше. Але... Чи таке вже воно легке? Досі я намагалася розповідати, головним чином, про позитивні моменти своєї (назву речі своїми іменами) втечі від війни. Про допомогу, яку литовці повсякдень надають українцям. Про корисне, що можемо в них запозичити. Про цікаве, чим можна підняти настрій земляків. Тепер торкнуся зворотного боку “шоколадної” медалі. Нагадаю: Литва хоч і більша за Латвію чи Естонію, та все ж невелика і — ніде правди діти — відносно небагата країна. За населенням та за територією вона десь удвічі перевершує довоєнну Запорізьку область. Днями у вечірньому автобусі, дивлячись на вогні хмарочосів у бізнесовому районі під назвою “Європа-центр”, немолода литовка поділилася: “Усі вікна офісів на всіх поверхах світяться. Ніхто нічого не виробляє. А чиїми коштами це оплачується? Нашими”. Не судитиму, наскільки роздратування випадкової супутниці було обґрунтованим. Її слова я навела, щоб показати: не всі литовці задоволені своїм життям. Скаржаться на уряд, скаржаться на низькі зарплати і пенсії, скаржаться на... українців.

Зокрема, подейкують, що біженці з України обійняли чимало вакансій. Мовляв, тепер важко працевлаштуватися громадянам Литви. Щоправда, при цьому ігнорується факт, що українці (серед них переважають жінки) змушені хапатися за будь-яку роботу. Насамперед за ту, від якої самі литовці відмовляються. Без досконалого знання непростої литовської мови знайти робоче місце, що відповідало би фаху та кваліфікації, неможливо. А без роботи — на що жити? Мене часто запитують, яку грошову допомогу в Литві виплачують біженцям від війни. Наскільки я знаю, для українців працездатного віку жодних постійних виплат немає. Тим, хто знайшов прихисток у Вільнюсі, надали по 252 євро допомоги від міської влади. Один раз. Після цього 25-річна дівчина, з якою я ділила житло, нічого не отримувала. Працювала онлайн в Україні — на те й жила. А мені як пенсіонерці призначив допомогу литовський фонд соціального страхування (СОДРА). Зараз це 184 євро на місяць. Причому, за литовським законодавством, пенсійний вік — від 65 років. Тим, хто молодше, виплати не світять. А щодо неповнолітніх дітей - батьки щомісяця отримують на них по 80 євро. Чи треба уточнювати, що на такі гроші у Литві не прогодуєшся? Щоб тут жити, треба працювати. Зате наші співвітчизники, яким вдалося знайти роботу, справно виплачують податки. Тобто живлять країну, що дала їм тимчасовий захист, а не сидять на її шиї (як навіюють громадянам Литви російські пропагандисти). В економічних оглядах читаємо, наскільки вигідним для ЄС став приплив біженців із України. Образно кажучи, вони наповнили свіжою кров’ю судини старіючої європейської економіки. Днями на сайті “Главком” бачила повідомлення: польські роботодавці занепокоєні... виїздом українців у Німеччину, де тим пропонують кращі умови і вищі заробітки. Парадокс: деякі короткозорі громадяни ЄС бубонять, що біженцям з України час забиратися геть, тоді як роботодавці зацікавлені не втрачати наших працездатних співвітчизників.

На яку ще допомогу можуть розраховувати українські біженці у Литві? Кажуть: “Ви ж отримуєте продуктові набори”... Справді. У травні 2022-го (тобто півтора роки тому) один набір я отримала. Невдовзі, у червні, зателефонувала до районного центру соціальної допомоги: чи буде ще? Відповіли: чекайте, повідомимо. Чекаю досі. Зате велике благо — безкоштовний для громадян України проїзд міським комунальним транспортом. Я мешкаю на околиці Вільнюса, їхати до центра треба з пересадкою, в один кінець — більше години. Євро — туди, євро — назад... Навіть на мітинги вибиратися було би скрутно. Сподіваюся, пільгу подовжать на наступний рік. Частину медичних послуг і життєво необхідні ліки біженцям з України надають у Литві безкоштовно. Та не всім громадянам до вподоби, що треба ділитися цими послугами. Одна стара жінка сердито заявила мені, що для українців, нібито, існує окрема черга в лікарнях, а вільнюсці через це довго чекають. Скаржилася: у травні її записали до реабілітолога аж на вересень. Я відповіла, що мене в тій же поліклініці у середині вересня записали до реабілітолога на 26 лютого. Де ж та “швидка черга” для українців? Не здивуюся, якщо ці чутки розпускає російська пропаганда. У Литві мене вже звинувачували: “Вы живете у нас на дармовщину”. Говорили: “Нечего прибедняться”. Нагадували образливе прислів’я: “Там, где прошел хохол, еврею делать нечего”. Чула, як люди подейкували, що в українців нічого свого немає і ніколи не було, їм все дають. “Украинцы побираются по всему миру”... Явно рашистські наративи! “Ми жили добре. Звісно, не так добре, як німці чи французи, але — добре. Мали все потрібне”, - сказала мені жінка з Луганська, яку я зустріла біля супермаркету з коробкою для пожертвувань та українським прапором на плечах. Через рашистську агресію вона залишилася безхатьком, але збирає гроші не для себе, а для української армії. “Жертвують?” - “Потроху”. Звісно, образливі слова, які я навела вище, насправді звучать рідко. Вони аж ніяк не відображають ставлення більшості литовців. Та вуха не заткнеш. І щоразу — ніби ніж у серце. На понеділкових мітингах біля пам’ятника князю Гедемінасу раз у раз повторюють: “Ми не повинні втомлюватися!” Але, відверто кажучи, втома відчувається. Втомилися литовці, втомилися й самі біженці. Раніше на мітинги збиралося по 100-200 осіб. На 77-й прийшло не більше 30. Поруч із транспарантом “Слава Україні!” висів ізраїльський прапор. А гаслом мітингу було: “Захід висуває до України й Ізраїлю нездійсненні моральні вимоги, які сам не в змозі виконати”. Повторюю: які сам не в змозі виконати.

У жовтні мені довелося змінити місце проживання. Судячи з повідомлень у ЗМІ, житло для біженців — наразі найгостріша проблема в усіх країнах, які надали тимчасовий захист нашим співвітчизникам. “Першу хвилю” приймали радо і влаштували зручно. Тепер ситуація змінилася. Я відчула це на власному досвіді. Півтора роки жила у триповерховому приватному котеджі на околиці Вільнюса. Неабияка розкіш: цокольний поверх з усіма зручностями й окремим входом. Житло ми ділили з дівчиною, яка теж приїхала із Запоріжжя навесні 2022-го. Платили лише за комунальні послуги. Взимку, коли включали опалення, плата доходила до 295 євро на місяць, та все ж ми раділи, що вдалося влаштуватися. За це щиро вдячні нашій господарці 75-річній пані Броніславі та її доньці-учительці Вайді. Але влітку моя молода співмешканка повернулася в Україну до нареченого. А у вересні Броня попросила звільнити приміщення: “Нам теж треба жити”. Я її розумію. Ми не в праві очікувати “безмежної” допомоги. Не беручи плати за оренду, вона втрачала чималі кошти. Чи можна очікувати, що так буде завжди? Господарка знайшла квартирантів, які в змозі оплачувати не тільки “комуналку”... Зізнаюся, тепер коштів на життя у Литві мені бракує. Планую навесні 2024-го повернутися в Запоріжжя. Але зиму вирішила все-таки перебути у Вільнюсі. У пошуках нового житла, насамперед, звернулася до благодійної організації “Stiprus kartu” (“Сильні разом”), яка багато в чому допомагає біженцям із України. Мене поставили на облік, але попередили, що запропонують тільки три варіанта. Якщо відмовлюся від усіх — більше звертатися до них не зможу. І застерегли: з безоплатним житлом для біженців великі труднощі, у Вільнюсі нічого вільного давно немає. Тоді як мені з вагомих причин хотілося затриматися саме в столиці Литви... Перша адреса виявилась — о радість! - у межах Вільнюса. Налаштована погоджуватися із будь-чим, я прихопила цукерки та тортик і відправилася до пані Морти. На вигляд їй років 75-80, за освітою філолог, працювала у музеї. Тепер живе на відшибі. На самоті. А з біженцями бодай побалакати можна. Та я навіть не уявляла, що у Вільнюсі (нехай і на околицях міста) є такі халупки... Дерев’яна хатка з яблуневим садом зовні виглядає навіть колоритно. Але не знаю, як Морті живеться в ній взимку. Приміром, двері з кімнати, де ми пили чай, ведуть просто на вулицю - і в щілини можна просунути палець. Жінка сказала, що на зиму затуляє двері щитом та користується чорним ходом. На стелі - рогожа з великими плямами (дах протікає?). До зупинки автобусу далеко, а стежки практично немає. Адже там ходить тільки Морта. Навіть місток через яму з водою старенька спорудила самотужки. Та ще й треба лізти через крутий і високий залізничний насип. Іншого підходу (під’їзду) до хатинки я не помітила. Уявила, як долатиму взимку сніжні кучугури, а потім, ковзаючись на обледенілому камінні, дертимусь на той насип... і відмовилася. Але хіба такі халупки тільки на околицях Вільнюса! Візит до пані Морти спонукав мене по-новому придивитися до вільнюських вулиць. Я зробила кілька фото біля “Європа-центру”. Поруч із тими самими хмарочосами... Мабуть, халупи, що ви бачите на знімках, скоро знесуть. Але поки що вони стоять. І в них живуть люди.

За двома наступними адресами, що мені запропонували у БО “Сильні разом”, я не їздила. Обидві - за сто-двісті кілометрів від Вільнюса, у маленьких населених пунктах. Навіть за описом вони мені не підходили: далеко від транспорту, магазинів і лікарень, зовсім без зручностей, опалення дровами... Довелося шукати дешеве житло за оголошеннями в інтернеті. Одразу з’ясувалося, що винайняти щось менше, ніж за 200 євро на місяць (плюс “комуналка”), — надто проблематично. Зазвичай за таку ціну йдеться про кімнату у квартирі з господарями. Окрема однокімнатна квартирка — від 300 євро. Орендарів воліють мати на тривалі терміни (щонайменше — на рік). Дехто попереджає, що іноземців не приймає зовсім. Іноді обумовлюють стать, вік, статус квартирантів (наприклад, “студентка”). Послуги посередника додатково коштують 200-300 євро. А ще просять заплатити авансом за перший та за останній місяці... У мене аж телефон нагрівся від дзвінків. Марно, марно, марно... За оголошенням, поміченим “Допомога українцям”, відповів молодий чоловічий голос. Коли я поцікавилася, у чому полягає допомога, хлопець бадьоро відповів: “У тому, що надаємо житло в оренду”. Гм, така собі... “допомога”. Зрештою, я винайняла кімнату в гуртожитку на Зелених Озерах. Господарі кімнати - подружжя інвалідів у візках — дізнавшись про всі мої обставини, погодилися знизити плату зі 180 до 150 євро на місяць. А коли заговорили про інтернет (підключати його й оплачувати я маю власним коштом), з’ясувалося, що у нас спільне хобі. Обидва вони теж “геймери” — любителі онлайн-ігор. Можна сказати, свої люди! Завдяки цьому ціну знизили до 130 євро. Плюс комунальні послуги, звісно. Усього виходить близько 250 євро на місяць. Я спроможна оплачувати це житло тільки півроку і тільки завдяки тому, що для мене зібрали гроші литовські друзі.

Коли я прощалася з Мортою, вона дала мені повний пакет яблук і запрошувала приїжджати в гості. Я б і поїхала. Але моя нова домівка — на дальній околиці Вільнюса. Тепер я розумію, що Дварчоніс із його триповерховими котеджами — елітна територія. Вулиця Поперяус — можна сказати, на протилежному кінці соціальної драбини. Взагалі-то в районі Веркяу котеджів теж чимало. Навколо ліс (Веркяйський регіональний парк), озера, повно грибів, ягід, чарівні краєвиди, чисте повітря... Вулиця Поперяус (Паперова) називається так, бо ще з 17-го століття тут діяли паперові мануфактури, а з 19-го — потужна паперова фабрика. Я живу в колишньому фабричному гуртожитку. Будівля давно вимагає капітального ремонту. На кожному із двох поверхів по 20 приватизованих кімнат. Спільний туалет, кухня, душ. Тут живуть люди, яким не дуже пощастило у житті. Одна жінка мешкає в цьому гуртожитку вже 43 роки. За радянських часів працювала на паперовій фабриці, була другою на “квартирній черзі”. Але в 1991 році все полетіло шкереберть... “Я могла би продати цю кімнату і купити квартиру в невеликому містечку, та не хочу їхати з Вільнюса. Тут мої друзі, тут все моє життя”, - зітхає старенька. В іншій кімнаті утрьох туляться бабуся родом із Білорусі, її дочка й онучка-старшокласниця. Жодних перспектив на покращення житлових умов у них немає... Ще одну кімнату займає хлопець-інвалід: він отримав соціальне житло від міста... На жаль, серед моїх сусідів є й алкоголіки. Вони часто (як правило, вночі) галасують у коридорі. Тож, уві сні литовську мову я не вивчу, зате досконало опаную нецензурну лексику. Мої сусіди радіють, захлинаються плачем, лаються — матом. Особливо дивно це звучить, коли піднімають крик литовською мовою, пересипаючи її російськими нецензурними виразами. Утім, в інтернеті я чула мат від людей різних національностей, котрі не вимовлять російською жодного іншого слова. Мимоволі спадає на думку, що мат — головний внесок росіян у світову культуру. “Цінний”, нічого не скажеш... Контингент у гуртожитку на вулиці Поперяу строкатий, але ці люди, попри все, допомагають один одному в хатніх справах і лікуванні, пригощають, позичають гроші й речі, радяться, співчувають... На кухні — справжній “клуб другого поверху”. Сусіди готові прийти на допомогу мені теж, але не тому, що я з України. Просто вони звикли до життя гуртом, при якому без взаємодопомоги не обійтися. Закінчити свої задовгі (вибачте за це) нотатки знову хочу словами подяки. Повірте, у чужій країні важко, навіть якщо твій побут добре налагоджений. “Шоколадна” (здаля) медаль має зворотний бік. Зовсім не солодкий. Але я кажу: “Спасибі”. Велика допомога чи маленька — це все одно допомога. Тим більше, що нам тут ніхто нічого не зобов’язаний. Зрештою, не туристами ж ми сюди приїхали! Віталіна МОСКОВЦЕВА-ДОРОШЕНКО, "Запорізька правда" (Вільнюс – Запоріжжя)