Мій тато став Янголом, або що писали українські діти в останніх SMS до татусів, які загинули

Більшість підопічних важко переживають кожне свято, адже ці події відбуваються зовсім не так, як раніше. День батька - найскладніший серед усіх. Особливо зважаючи на болючу статистику - 87% дітей, які перебувають під опікою фонду, втратили саме тата. Незважаючи на біль втрати, дітям надзвичайно важливо, щоб їхніх татусів пам’ятали та знали, яку ціну вони заплатили за нашу спільну свободу. Ми ділимося історіями та скріншотами останніх SMS від кількох підопічних, аби ще раз нагадати, що слів “Я тебе люблю, тату” ніколи не буде забагато.

Ромі 12. Його тато Олександр з 24-го лютого 2022 року став добровольцем. Вже в березні того ж року його офіційно зарахували до складу ЗСУ. Олександр брав участь у захисті Києва. Після додаткового навчання відправився на передову, але через чотири місяці його життя обірвалося у боях на Сіверському напрямку. Після того, як Олександр потрапив на “нульові” позиції, у Романа почалась астма. Більшість лікарів вважають це реакцією на стрес. Олександр же настільки любив сина, що добився кількох днів вихідних для підтримки його під час лікування. Тоді Роман бачив свого батька востаннє. Він постійно згадує про це. Про свої переживання розказав вже після загибелі тата. Всі чотири місяці Роману снилася смерть батька. Після поховань Рома поділився з мамою, що втомився кожну ніч плакати і подумки його хоронити.

Руслан та Оксана хотіли спокійного сімейного життя. У них народилася донечка Маша. Все було чудово, аж поки не почалась війна в 2014 році. Руслан пішов воювати в АТО. І ось, замість вечірніх обіймів, розмов та прогулянок – сім’я почала отримувати повідомлення «+», яке означало, що у тата все добре. Маша пишалася своїм татком, чекала на перемогу та поїздку на море. Вони дуже любили тварин - після закінчення війни тато обіцяв їй купити собачку. Маша підгодовує всіх безпритульних собак району, тому своя власна – це мрія життя. Та не судилося. Тепер її батько з нагородами та визнанням «посмертно». З самого початку не випускав кулемет з рук і був у перших рядах. Загинув, виконуючи бойове завдання.

Коли почалась війна, мама з Лізою та Данієлем облаштували підвальне приміщення, запаслися водою та їжею і проживали там два тижні, допоки не прорвало трубу з гарячою водою. Родина дивом врятувалась від опіків. Батька відправили в Бучу, а згодом до Запорізької області, де він, на жаль, і загинув разом з вісьмома своїми побратимами, серед яких був також і хрещений Лізи. Після звістки про це Даня замкнувся в собі та заборонив будь-кому з родини говорити хоч щось про батька взагалі. Ліза виходила плакати на двір, щоб не травмувати рідних. А коли після похорону мама впала і отримала складний перелом ноги, всі обов'язки перейшли до Лізи і вона мала стати головою сім'ї. Дотепер Даня не говорить про батька, і будь-які спроби почати розмову про нього замикають його ще більше. Він боїться темряви і не може залишатись сам у кімнаті. Ліза ще й досі пише повідомлення батьку на мобільний телефон та майже щодня перечитує їх. А зараз ще і роздрукувала на випадок, якщо щось станеться з телефоном.

Сергій не дожив чотири дні до 14-ї річниці шлюбу та 10 днів до свого дня народження. Тепер йому назавжди 35. Він пішов у прикордонні війська в 2015, потім в десантні, а тоді - у розвідку. Був мужнім, справедливим, чуйним та добрим. Хотів щоб ми жили в мирній Україні. Неодноразово був нагороджений, мав статус ветерана війни. Під час повномасштабного вторгнення ще за життя був нагороджений орденом " За мужність" 3 ступеня, а такою ж нагородою 2 ступеня його нагородили посмертно. Він завжди йшов на тяжкі завдання, лиш би приїхати додому (після виконання одного із них йому все-таки дозволили на кілька днів зустрітися із рідними). Під час його останнього приїзду, чоловік весь час провів з сім’єю. Позивний Сергія був Бора, зараз син носить жетон на шиї з татовим позивним, а Олександра - каблучку, яку він встиг востаннє їй подарувати. Зараз все змінилося. Самотність, розпач, біль. Дітям не вистачає татового плеча. Страшно уявляти майбутнє без нього. Хоч пройшло дев’ять місяців, проте рана досі не перестає кровоточити. Щодня комусь із рідних хочеться йому подзвонити, але залишається лише читати останні SMS.

Емілія та Мирослава - двійнята, яким нещодавно виповнилось 2 роки. Вони проживають лише з мамою - їхній татусь загинув на війні. Діти зовсім малі, і вони ще не вміють писати повідомлення, але вже навчилися знімати відео з татом. І це для них залишиться єдиною згадкою про нього. 10 травня 2022 року під час авіаудару в Лисичанський нафтопереробний завод життя молодого татуся двох донечок обірвалося. Він був старшим сержантом Луганського прикордонного загону. Жінка з доньками вимушено покинули свою домівку в Луганській області. Зараз проживають в орендованому житлі, але їх не покидає надія повернутися додому після перемоги України.