Мрію повернутися додому

Тетяну Тіпакову у Бердянську й понині пам’ятають. Вона ще донедавна – до широкомасштабного вторгнення росіян, - була у цьому затишному курортному містечку вельми авторитетною людиною і успішною бізнес-леді. Тримала магазин на Дальній косі, там же у неї був невеличкий готель. Бізнес приносив дохід, тож треба було розвиватись, і жінка відкрила ще й власну туристичну агенцію. Все складалося якнайкраще, і пані Тетяна 10 років мандрувала по світу, відправляла туристичні групи, наповнюючи своє життя і життя своїх клієнтів яскравими враженнями. Встигла відвідати 64(!) країни. Про початок широкомасштабної збройної агресії рф вона дізналася одразу ж - о 4-й годині ранку 24 лютого 2022 року: о другій ночі повернулася у рідний Бердянськ з відрядження, а вже через дві години — дзвінок із Києва — війна! Навіть не повірила спершу: «Якийсь тупий жарт у вас», відповіла, але вже о пів на п’яту весь Бердянськ почув перші вибухи. А потім над її будинком на косі на дуже низькій висоті (напевно, щоб не стати мішенню для українських ППО) почали шмигати ворожі літаки, які бомбили Київ і поверталися назад. Невдовзі у місто зайшли російські військові. І тоді Тетяна стала збирати людей на протест. Ніхто не уявляв, чим це може закінчитися. Ще не знали про наслідки окупації росіянами Бучі, Ірпіня, Бородянки, Гостомеля… Людей приходило дуже багато, були дні, коли їй здавалося, що їх збиралось до шести тисяч. - Ми зробили великий, на 65 метрів завдовжки, прапор України і на кожному заході його розгортали. Мені здавалося, що ті дві години, які проводили на мітингу, ми були вільні. Що не було ніякої окупації. Ми обіймалися, кричали гасла, було не страшно. Коли вже розходилися після заходів, то люди йшли понурені, очі в землю, - згадувала Тетяна Тіпакова у розмові із запорізькими медійниками на зустрічі у Центрі солідарності журналістів у Запоріжжі. За кілька днів окупанти почали арештовувати найактивніших учасників протестних мітингів. Дійшла черга і до пані Тетяни. Вже 20 березня прийшли і по неї. На перших допитах окупанти не застосовували до жінки фізичної сили. Сподівались схилити її на свій бік, адже бачили: вона здатна зібрати на мітинг по 5-6 тисяч людей. Коли ж вона вчергове твердо заявила, що не йде з ними на співпрацю, піддали її тортурам. - Ти завжди з зав’язаними руками. Вони в тебе зав’язані або спереду, або позаду. Це або вірьовка, або наручники. Завжди. У камері тобі одягають на голову мішок або целофановий пакет. Ти не бачиш, що відбувається, - ділилася наболілим пані Тетяна. - Там не було опалення, світла, у камерах було люто холодно. А вікна - відчинені. Я хотіла зачинити вікно, то мені один сказав: «Зачиниш вікно, наллю води на підлогу, і будеш стояти у воді». Як щоразу вони відчиняли двері камери, весь час лякалась, бо не розуміла, що далі буде — тебе ведуть вбивати, або просто бити. Було й таке: один заходить в камеру, наказує повернутися спиною і б’є під коліна. Я не бачу чим він б’є, але таке відчуття, що або гумова, або дерев’яна палка. Падаю на коліна, а він з двох боків б’є книжками по вухах. Двічі чи тричі вдарив, виходить. Через деякий час заходить інший. Це повторюється кілька разів. Це так вони вимагали згоди на співпрацю. Спочатку була в камері одна, а на другий раз їх було троє на одне ліжко. Металеве ліжко, за словами Тетяни, прикручене до підлоги, на ньому лежить мокрий матрац (можливо його спеціально поливали) і через це на нього не можна сісти. - Ввечері мені бурят приніс якусь ковдру, бо було дуже холодно, а вікно зачинити не можна, і ти стоїш хоч і одягнена, і взута, а все одно мерзнеш. Отак я провела першу ніч у камері. Вона була жахлива! Були дві спроби згвалтування, але вони не увінчалися успіхом. І це слава Богу. Бо воно б мене зламало.Він приходить п’яний, зі зброєю, до пояса роздягнений, в шльопках. Заставляє до пояса роздягатися, нахилятися, повертатися, пестити його. Один прийшов, у нього нічого не вийшло, через годину інший приходить. Я одному так і сказала: «Відкушу все, що можна, може ти після цього мене і застрелиш, але ти останешся без нічого». Може, це якось і вплинуло. А з коридору доносилися крики хлопців, а також звуки від того, як тіло тягнуть по підлозі. І ти стоїш у камері і не розумієш — вийдеш звідсіля, чи ні. Я не розуміла, що зі мною далі буде, - згадувала жахіття перебування у полоні Тетяна Тіпакова. - Тепер я знаю, що таке «слоник»: це коли одянгають на тебе протигаз і перекривають кисень. Що таке «струм». Вони приносять такі яскраві «косметички», дістають гарну кольорову коробочку, відкривають, а там дроти. І як вони кажуть, прищепки – «крокодильчики», щоб дроти не відпадали. Чіпляють це все на голе тіло аж до крові! Чіпляють на нігті, на мочки вух, на коліна...І пускають струм. Відчуття такі, що верхня частина голови піднялася і кудись полетіла, а потім запах підпаленого волосся. Це страшно! Ще у них на столі лежать скотч, палиці. До мене це не було застосоване, але потім дізналася, що вони замотують скотчем руки, ноги і потім б’ють. Не знаю, для чого це робиться — більше болю, тиск підвищується чи щоб ти не рухався, не знаю. Але у них є шкафчик з цим приладдям, вони ставлять його перед тобою. І на комусь випробовують...Знущання, до речі, були й такого плану. Він тобі ставить запитання, ти починаєш відповідати, а він тобі каже, що ще не дав «добро» на відповідь, і за це може вдарити тебе просто в обличчя, - ділиться наболілим пані Тетяна. - Тортури були кожного дня. Вони подібні — страждали нирки, спина, живіт. Одиночні удари, або по кілька разів. «Слоніка» в мене вже не було, але струм пускали. Було виводили і казали «Читай слова російського гімну». Звідкіля ж я його знаю? Ні, так отримай удар. Або читає три рядка — повторюй. Запинаєшся або не хочеш повторювати — удар. А в тебе тиск від удару по голові піднімається. Або кажуть: «Розказуй історію, як Україна знущається над українцями». Розумієте, вони хворі. Ти повинен щось придумувати. Ти їм кажеш, що живеш у вільній країні. А вони – «Нема такої країни». Забрали на 2 години, відвели назад, забрали, відвели назад у камеру, - згадує про свій другий арешт жінка. Як вдалося вирватися із того пекла і добратися до Запоріжжя, то окрема історія. Не обійшлося без Божої допомоги, певна пані Тетяна. - Перший день, як нарешті опинилася на підконтрольній Україні території, я відсипалася, усе тіло боліло, з’ясувалося, що в мене надламане ребро. Якийсь час я смикалася від кожного скрипу дверей. Та треба було брати себе в руки і щось робити. Мені почали дзвонити з окупованої території з питаннями, як ми змогли виїхати, просити порад. І я консультувала та допомагала, розповідала, де що ховати, бо російські військові забирали банківські картки, гроші, картки з телефонів, самі телефони перевіряли. Потім почали з’являтися запити на допомогу, адже в Бердянську залишалося багато людей, серед яких тяжкохворі, і нам потрібно було придумати, як доставляти речі на окуповану територію – ліки, дитяче харчування, памперси… Зараз у мене є громадська організація «Рідна стежка», яка допомагає людям. Ми сфокусувалися на кількох напрямках, зокрема відправляли допомогу на окуповані території, але з січня дорогу закрили. І паралельно ми допомагаємо речами, продуктовими наборами, ліками тут у Запоріжжі мешканцям Бердянська, які змогли виїхати. Я постійно подаюся на різні гранти, залучаю всі можливості, адже точно знаю, що не можна зупинятися. Щойно деокупують Бердянськ, я негайно ж туди повернусь! – певна Тетяна Тіпакова

Низка урядових структур і неурядових організацій об’єдналися і створили Платформу допомоги врятованим. Це онлайн-майданчик, на якому зібрані актуальні можливості, інструменти допомоги та контакти ключових сервісів підтримки постраждалих від війни. Тут ви знайдете як урядові сервіси, так і ініціативи, створені у партнерстві з громадськими та міжнародними організаціями. Мова про психологічну підтримку, правову допомогу, медичну допомогу(консультування он-лайн чи телефоном),а також гуманітарну допомогу від Карітас, Спільно, Співдія. Там подано інформацію про урядові гарячі лінії з протидії торгівлі людьми, упередження домашнього насильства, з гуманітарних питань. Також представлені соціальні ініціативи і програми «Ти як?», «Розірви коло», « Safe women». Також в рамках цього проекту створено Центри допомоги врятованим – це державні установи, створені Урядом України у партнерстві з UNFPA, де люди, котрі виїхали з зони активних бойових дій та/або тимчасово окупованих територій, можуть отримати комплексну соціально-психологічну підтримку в одному місці. Зараз в Україні працює 11 центрів допомоги. Один з них є також у Запоріжжі.

Як зазначив заступник голови ЗОВА Євген Мироненко на брифінгу в офіційному медіацентрі при облдержадміністрації, в області обліковується близько 232 тисяч ВПО. Тож легко уявити, що одного центру на всю область – недостатньо. Тож в реалі, єдине, на що можуть розраховувати ВПО від держави, - це соціальні виплати. На дорослого – 2 тис грн., на дитину – 3 тис грн.Також передбачені виплати на компенсацію вартості проживання. Разом з тим, заступник голови ЗОДА Євген Мироненко відмітив, що є певний ризик зловживання деякими громадянами гарантіями, які забезпечує держава для ВПО. - Не зловживайте державною допомогою! Проводяться перевірки, і якщо виявляють такі випадки, будуть порушуватись питання про скасування відповідних виплат. Крім цього, таким особам будуть виставлені рахунки на повернення до державного бюджету раніше отриманих виплат. Допомогу мають отримувати лише ті, хто її насправді потребує - наголосив Євген Мироненко.

- Громадяни, що перебуваючи в окупації, потрапили у полон і пройшли через фізичні і психологічні тортури, опинившись на підконтрольній Україні території, потребують відповідної всебічної допомоги, - стверджує Ксенія Корнієнко, фахівчиня Регіонального центру прав людини( м. Київ).- Їм необхідно відновити свою психоемоційну цілісність, покращити стан здоров’я, отримати відповідне матеріальне забезпечення, тощо. Наразі, на жаль, єдиної впорядкованої державної системи допомоги таким громадянам не існує. Ми фіксуємо окремі заходи державних інституцій на підтримку їхньої реінтеграції. Але цілісна ефективна система ще не напрацьована. Опіку над такими громадянами зараз беруть на себе інституції громадянського суспільства – громадські організації, благодійні фонди, волонтери.

У Запоріжжі ці задачі цілком ефективно виконує благодійний фонд «Посмішка.UA». У фонді розповіли, що він працює з 2013 року для людей, які опинилися в складних життєвих обставинах та об’єднує тих, хто хоче їм допомогти. Фонд був створений в Запоріжжі, і наразі реалізує роботу в 17 областях України. У липні 2022 році фонд відкрив перший в Україні Центр допомоги врятованим, основна мета якого є саме виявлення, супровід та надання допомоги постраждалим від насильства, зокрема й сексуального насильства, повʼязаного зі збройним конфліктом. Центр надає комплексну допомогу: психологічну, соціальну, юридичну. Запорізький центр входить у мережу з 11 центрів по всій Україні. Серед бенефіціарів є люди, які виїжджали з тимчасово окупованих територій, перебували у цивільному полоні, включаючи чоловіків, жінок та дітей. Постраждалі, які звертаються, мають фізичні ознаки катувань, психологічні ознаки (агресія, тривожність), соціальні (порушення соціальних контактів), економічні (потребують довготривалого лікування).

- Чи потребують люди, які вирвалися із окупованих територій і мають досвід цивільного полону фахової психологічної допомоги? Як вона може здійснюватись? Як вона надається в реалі? Наприклад, що саме фахівці вашого фонду роблять для таких людей? - Фахівець, який має відповідну освіту, досвід, розуміння соціальної роботи, працюючи із постраждалими, виконує комплексну оцінку їхніх потреб. І відповідно до цієї оцінки надає послуги, які необхідні для того, щоб людина, родина поновили свої ресурси, щоб вийшли зі складних обставин. Тобто повністю супроводжує родину, яка опинилася в ситуації, з якою вона самостійно не може впоратися,- пояснила Анастасія Перепелиця, координиаторка направлення кейс-менеджерів в Східному регіоні БО «БФ «Посмішка ЮА».- Але майже у кожному випадку ми відмічаємо, що люди, які довгий час перебували на непідконтрольних територіях, пережили стадію гострого стресу, а отже, окрім в тому числі матеріальної допомоги, потребують серйозних консультацій із психологом чи психотерапевтом. Наш фонд багато років займається психосоціальною підтримкою. У нас є багато психологів, які фахово працюють як з дітьми, так і з дорослими, так і з постраждалими від гендерно-зумовленого насильства. Такі психологічні сесії можуть бути очні або онлайн. Можемо просто поговорити телефоном з людиною, якщо вона не може приїхати. Складніше з дітьми, тому що дистанційно з дітьми психологи не можуть працювати, в тому є певна специфіка, треба бути офлайн з дитиною. Психологічна підтримка дітям надається через гру, через малюнок, через іграшки.

- Хто це забезпечує? Чи бере у цьому участь місцева влада? Держава? - Ми співпрацюємо з органами місцевого самоврядування. Якщо вони бачать, що не можуть надати повний спектр послуг, то перенаправляють на нас. І якщо ми відчуваємо, що тут треба врегульовані державою послуги надати, то ми перенаправляємо до фахівців органів місцевого самоврядування. Безумовно, у нас є випадки, коли ми спільно виїжджаємо на якісь складні ситуації. Тобто ми тут працюємо на підтримку місцевої системи соціального захисту, для того, щоб посилити її й підтримати.

- Чи траплялися серед ваших бенефіціарів ВПО, яким в окупації довелося побувати у полоні? Чи є якась специфіка (особливість) в роботі з ними?- на ці запитання відповіла Катерина Ракитянська, кризова психологиня Центру допомоги врятованим у Запоріжжі

- Так, ми працюємо з бенефіціарами, які пережили полон. Робота має певні особливості перш за все через те, що у людей з'являються зміни в поведінці через певні фізичні, психологічні, соціальні та духовні наслідки, від яких вони потерпають. Треба брати до уваги специфіку запиту - що у 21 столітті люди й досі через агресію ворога можуть опинятися у полоні та зазнавати тортур, - зазначила пані Катерина. Ось реальні історії людей, яким фахівці фонду надали допомогу

1. Не варто запитувати про травматичний досвід просто із цікавості. Людина може уникати будь-чого, що нагадує полон, або йти в заперечення «це було не зі мною». Людина відгороджується від спогадів і не справляється з ними заперечуючи, і потім вони можуть раптово актуалізуватися. Буде важко справитись з таким масивом почуттів та спогадів. Тому, якщо людина починає говорити про те, що відбувалося там, потрібно слухати та не ставити уточнювальних питань. Нехай вона розповість лише те, що вважає потрібним. 2. Не можна без дозволу торкатися до тіла людини, чіпати особисті речі, обіймати. Тому як в полоні були порушені особистісні кордони тілесні та психологічні, а раптовий доторк може призвести до ретравматизації та флешбеків. 3. Не варто різко змінювати плани без попередження. У взаємодії потрібно встановлювати чіткі, прозорі відносини, з ясно позначеними кордонами. Це дає почуття безпеки та визначеності, що людина може щось контролювати у своєму житті (наприклад, він\вона чітко знає - похід до психолога в один той самий день та час, раз на тиждень). Все це через те, що у деяких людей може розвинутися «дилема вибору бранця» - може бути складно брати на себе відповідальність — вони звикли, що за будь-який їхній вибір їх карають. Звільнені, з одного боку, нетерпимі, що їм не дають вибору. А з іншого, їм складно приймати рішення, робити вибір. Через це з'являється бездіяльність, байдужість, апатичність, безініціативність. 4. Не варто бачити в людині тільки «жертву». Якісь якості людини допомогли їй пережити полон. Ці якості варто визнавати її ресурсами, що можуть їй допомагати. 5. Не варто «героїзувати». Роль «героя» може бути занадто тяжкою ношею, щоб нести її щодня. 6. Потрібно дотримуватись часових рамок тому, як втрачається відчуття часу через довгу депривацію.

На Київщині відкриють кабінети психологічної підтримки У рамках проєкту «Ментальне здоров'я: нейромережа Київщини» в області планують відкрити кабінети психологічної підтримки «Дбаю про себе». Вони працюватимуть на базі центрів первинної медико-санітарної допомоги. Мета – щоб психолог та психотерапевт були в кожній громаді. Крім цього, буде створена інтерактивна мапа з інформацією про надавачів медичних та психосоціальних послуг

Підготувала Наталя Зворигіна, «Запорізька правда»