Олександра Давиденко – журналістка і захисниця

- Я знала, що буде велика війна, розуміла, що відбувається – і не могла більше займатись журналістикою. Тож пішла, як говорила рідним і друзям, вчитися стріляти. Лютневий ранок 2022 року ще раз переконав мене у вірності вибору. На фронт потрапила з великими труднощами, але зусилля були того варті – я воюю, можна сказати, у своїй сім’ї, в Націоналістичному батальйоні «Свобода», я старший солдат, стрілець 7-ої сотні, тобто, роти. Ми тримаємо фронт у самому пеклі, на Донецькому напрямку, - розповіла Олександра на зустрічі з колегами в Запорізькому Центрі журналістської солідарності НСЖУ. -Там важко, сили нерівні. Не вистачає артилерії, ворог випалює і руйнує все навкруги, не залишилось ні деревця, ні кущика, ні птахів – нічого живого. Якось звідкись мишка забігла – жива істота. Так ми їй раділи, навіть підгодовували. Чорний попіл і переорана вибухами земля, але піхота стоїть. Якось хлопці під час виходу на завдання поміти серед згарища дивом вцілілий кущик з маленькою квіточкою. Вони викопали його з корінням і принесли мені. Це було якраз в День захисника й захисниць України. Я посадила його біля свого окопу і на душі стало радісно… Ми тримаємо рубіж, захищаємо себе, свою родину, свої села і міста, нашу Україну і нашу націю. Я воюю з націоналістами, для яких наш народ понад усе. І вони йдуть один проти сімох - десятьох, себе не шкодують… Практично всі добровольці. Але добровольці і гинуть першими, бо вони свідомо йдуть туди, де найважче, й нас залишається все менше. Тому такі сподівання на мобілізацію, на свіжі сили. Ніхто не дасть нам свободи, ніякі переговори. Ворог просто хоче всіх нас знищити, спалити, йому не потрібна Україна. Він хоче, щоб її не було. І тільки ми можемо врятувати свою країну, свою землю… Нещодавно Олександра з бойовими побратимами тримала рубіж, як вона говорить, - на нульовому нулі – 41 запеклих боїв, 41 день без будь-якого зв’язку з цивілізацією, без заміни і відпочинку. Російські загарбники втратили там найбільше техніки і солдат, ніж на будь-якій іншій ділянці фронту. На запитання колег, звідки брала сили, - відповідає, що дивилася на фотографію доньки. Їй 14 років, і вона дуже чекає маминого повернення з перемогою. Але шлях до неї пекельно важкий… - Я приїхала до Запоріжжя. пішла з донею до перукарні. А в цей час зовсім недалеко прилетіли КАБи. І я стою, і відчуваю дике безсилля, що нікому не можу допомогти, не можу прикрити цивільних. Це найстрашніше відчуття болю і провини, що я недопрацювала на фронті, мало знищила ворогів, І хочу скоріше повернутися туди, - говорить журналістка і захисник Олександра Давиденко.

Звертаючись до колег, а на зустріч зібралося чимало журналістів, які виїжджають на лінію фронту і на місця влучань в цивільні об’єкти, вона висловила кілька важливих порад і побажань. Берегти себе, користуватися надійним захисним спорядженням, зручним і небезпечним одягом та взуттям. До речі, в разі необхідності вони отримують його у Центрі журналістської солідарності. Фільмувати і знімати події з усвідомленням своєї важливої місії, як своєрідних літописців історії війни, злочинів ворога і героїзму захисників, українського народу в боротьбі за перемогу. Писати і показувати хай найстрашнішу, але правду про війну, не займатися прикрашанням чи замовчуванням (за виключенням інформації, що становить військову таємницю), як це часто-густо роблять у новинах «Єдиного марафону», бо необ’єктивна, пафосно-героїчна інформація наносить велику шкоду. Люди перестають відчувати війну, перестають розуміти, як багато залежить від кожного, щоб швидше здолати ворога, звільнити нашу землю.

Євгенія Назарова, журналістка радіо «Свобода» у Запоріжжі і подруга Олександри Давиденко, працює нині як фронтовий кореспондент, прийшла на зустріч з подарунками для фронтових побратимів. - Знаєте, все, що сьогодні говорила Саша, дуже важливо, каже Євгенія. А особливо ж теза про те, що треба писати правду про війну. Від полірування дійсності, від бажання видати уявне за справжнє – всі наші біди. Війна – це важкий тягар, велике випробування, і нести, долати їх ми повинні всі разом. Інакше не переможемо, якщо будемо формувати у людей думку, що це десь далеко і їх не стосується, - не буде кому воювати. Говорити людям правду – це сьогодні найголовніша місія журналістів. На завершення зустрічі Запорізький Центр журналістської солідарності НСЖУ вручив Олександрі Давиденко рюкзак тактичної медичної допомоги для її батальйону «Свобода», який героїчно тримає рубежі. Колеги побажали захисниці надійного янгола-охоронця та найшвидшого повернення додому з перемогою. Валентина Бистрова, світлини Дар’ї Зирянової