"Ти хочеш бути чи називатись?": Історія військової капеланки Надії зі 159 окремої механізованої бригади

Капелан (від лат. capellanus) – це священнослужитель, уповноважений церквою для душпастирської опіки у специфічному середовищі, зокрема у війську, правоохоронних органах, лікарнях, в'язницях чи інших закладах. Його місія полягає не лише у відправленні релігійних обрядів, а й у наданні морально-психологічної підтримки, духовному наставництві та допомозі у вирішенні особистих проблем людей, відірваних від звичного соціального оточення. Шлях жінки до цієї, традиційно чоловічої, ролі в Україні був непростим, але стрімким. Жіноче капеланство, як і багато інших суспільних трансформацій, отримало потужний імпульс після 2014 року. Війна змусила переосмислити багато усталених норм. Жінки почали активно долучатися до волонтерського руху, а згодом і до лав Збройних Сил, і стало очевидним, що їхні духовні потреби вимагають особливої уваги. Жінки-капелани, які часто починали як добровольці, виявилися надзвичайно ефективними у роботі з військовослужбовцями, пораненими у шпиталях та родинами загиблих. Їхня емпатія, здатність до співпереживання та унікальний погляд на травму стали неоціненним ресурсом. Пані Надія є яскравим прикладом цього нового покоління. Її шлях у капеланство розпочався ще до повномасштабного вторгнення. «Зазвичай жінки-капелани «працюють» добровольцями з силовими підрозділами різних структур. Як приклад, допомагають поліції в програмі «Поліна» узгоджувати питання з домашнім насиллям», – ділиться вона.

«Я проходила навчання на капелана, і це був якраз початок запровадження програми «Поліна», – згадує пані Надія. – Мені як новачку це був важливий досвід. Це було капеланське чергування, і ми разом з поліцією виїжджали на виклики про сімейне насилля». Цей досвід став для неї своєрідним бойовим хрещенням, адже робота з жертвами домашнього насильства вимагає неабиякої психологічної стійкості та мудрості. До цього пані Надія вже мала досвід роботи з сім’ями у яких чоловіки боролися із залежностями. З 2024 року вона разом із тими, хто пройшов реабілітацію, почала їздити у гарячі точки. За її словами, ці люди кардинально змінювалися на передовій. «Більшість з них пішли добровольцями у військо, бо відчули свою важливість бути там», – говорить вона з теплотою. Однак у момент вибору між військовим та поліцейським капеланством пані Надія не наважилася одразу йти за мрією. «Тоді бути жінкою-капеланом була надзвичайна рідкість», – пояснює вона. Та часи змінюються. Тепер вона з легкістю називає з десяток імен своїх посестер, які несуть духовну службу пліч-о-пліч з чоловіками.

«Це був довгий шлях», – усміхається вона. На початку повномасштабного вторгнення, перебуваючи у Дніпрі, вона разом з іншими волонтерками почала шити плитоноски та інше спорядження для поліцейських, а згодом і для військових. «У будні я працювала у службі охорони на шахті, а у вихідні шила. Докупила промислову машинку і строчила амуніцію». Але бажання бути не просто поруч, а всередині системи, бути по-справжньому корисною, не полишало її. Девізом її вибору стала фраза: «Ти хочеш бути чи називатись?». Для пані Надії було принципово важливим пройти весь шлях від рекрута до солдата, офіцера. Вже маючи відношення до однієї з бригад, вона пройшла базову військову підготовку і лише після цього офіційно вступила на капеланську службу. Цей крок дозволив їй завоювати беззаперечний авторитет і розуміння серед бійців. Сьогодні, будучи на капеланській службі у 159 окремій механізованій бригаді, вона говорить кожному військовому: «Ти крутий, ти класний». І це не просто слова підтримки, це глибока правда, народжена з власного досвіду. «Знаючи важкість несення військової служби, я розумію, як їм потрібна ця підтримка», – каже вона. Служіння капелана – це не лише молитва та духовні бесіди. Це постійне вирішення безлічі питань, пов'язаних з потребами військових, які бувають вкрай різноманітними: від пошуку специфічного спорядження до допомоги у вирішенні сімейних проблем на відстані. Пані Надія постійно посміхається і підбадьорює, вважаючи свій непростий шлях у війську найважливішим кроком для підтримки тих, хто стоїть поруч на захисті країни. Історії, подібні до історії пані Надії, є свідченням того, як жінки змінюють усталені, патріархальні системи зсередини. Вони не просто адаптуються до правил – вони привносять у них нові сенси, нову етику, нову силу. І ця сила, помножена на віру та людяність, стає ще однією надійною опорою для тих, хто сьогодні виборює наше майбутнє.