Воєнні і цивільні… Як не перетворити своїх на ворогів?

У будь-якій прифронтовій зоні наявна присутність таких військових і, відповідно, вони взаємодіють з місцевим населенням. Не завжди комунікація буває позитивно. Часто це трапляється через низку прикрих непорозумінь. Про таке йшлось на грудневому медіамарафоні в Києві, в рамках проєкту, що фінансується Міністерством закордонних справ Німеччини для підтримки української незалежної журналістики. Один із спікерів панельної дискусії військовослужбовець та журналіст Євген Шибалов розповів, що створює проблему в комунікації між військовими і цивільними. Наведемо головні тези, які варто взяти до уваги. – Бойові статути української армії, настанови та інші провідні документи інтегровані до провідних положень міжнародного гуманітарного права. Це означає, що підрозділ ЗСУ несе відповідальність за життя і безпеку цивільного населення на будь-якій території, де бойовий підрозділ проводить свої операції. На практиці люди не завжди це розуміють, і часто опираються нашим спробам убезпечити їх від ризиків війни. Напевно тут найбільш болючою є тема евакуації цивільних із зони бойових дій, обстрілюваних районів. Бо люди часто це сприймають як посягання на їх права і стверджують, що вони самі обиратимуть, де їм бути. Євген навів один із прикладів, у що це виливається на війні: – В одній сільській місцевості на межі Запорізької та Донецької областей наш підрозділ облаштував собі лінію оборони. Чудово вписав позиції в рельєф місцевості, тобто зайняв висоти, маючи перед собою відкритий простір, який проглядається на велику дистанцію – усі підходи пристріляні, і можна триматись там достатньо тривалого часу. Але, просто перед облаштованою висотою, в низині - помешкання місцевої жінки, яка просто відмовилась від евакуації, тому що в неї кози, яких потрібно доглядати і покинути їх не може. І це посеред вогневого сектора. Виникає відрізок території, куди стріляти заборонено. Якщо ми в неї випадково влучимо, то ми і понесемо кримінальну відповідальність. Ворог цю ситуацію зрозумів дуже швидко. На другий день усі їх штурмові групи згуртувались коло наших позицій виключно під прикриттям цієї жінки, знаючи, що туди не стрілятимуть. А ще через тиждень вони обнагліли настільки, що у цій хаті тримали запас їжі і води, щоб багато із собою не возити. А людина, яку ми захищаємо, стала живим щитом для наших ворогів. Цей випадок трапився (боюсь, що він не поодинокий – авт.) через нерозуміння і впертість у відповідь на прохання бійців покинути зону бойових дій. Вона громадянка України, і обов’язок ЗСУ захистити і убезпечити її. – В Бахмуті і Вугледарі ми супроводжували і охороняли колони автобусів з людьми, що їхали з зони бойових дій, – продовжив Євген Шибалов про трагічний досвід перешкоджання діям воєнних. – Приїздили, щоб забрати людей, а вони говорили, мовляв, «нікуди не поїдемо». Ми нічого не могли вдіяти, бо обов’язковою вимогою для громадян України є їх згода, інше вважається порушенням конституційного права на вибір місця проживання. На вмовляння уходив дорогоцінний час, і ми втрачали своїх побратимів в процесі організації евакуації. Потім додатково законодавчо була ухвалена норма про примусову евакуацію неповнолітніх. І тепер це виглядає так: приїжджає армія і ходить по місцевості і збирає батьків неповнолітніх дітей для «роз’яснювальної роботи». Такий стан речей сприймається і виглядає негативно з точки зору цивільного населення. Про їх ставлення до української армії здогадатись не важко. Обмеження на вільне пересування також є проблемним моментом у відносинах цивільних і воєнних: – Через присутність ЗСУ створюються обмеження для місцевих жителів. Там, де є наші підрозділи, ми обмежуємо пересування цивільних, забороняємо доступ до певних об’єктів та ділянок місцевості. І теж часто люди це сприймають як зловживання владою і свавіллям з боку воєнних тільки тому, що ми не можемо відкрито назвати причину таких запобіжних заходів, – продовжив спікер. От, наприклад, нам, цивільному населенню, дещо незрозумілим є обмеження комендантською годиною. Трапляється, навіть порушуємо, не дотримуючись «регламенту». До того ж, військовослужбовцям вкрай потрібно, щоб хоч кілька годин на добу дороги були вільними, а місцевість безлюдною. – Щоб вільно проїхати, я поїхав у відрядження вночі, під час дії комендантської години. І з чим зіткнувся на практиці? На мосту стояв у черзі із «лексусів» і «лендкрузерів»… Люди не розуміють, що на фронт їдуть важливі вантажі, і їм потрібна вільна дорога, – резюмував Євген Шибалов. Таким чином, де б не були ЗСУ, вони у той чи інший спосіб втручатимуться в життя громади, і такий стан речей не може бути дискусійним. На це є вагомі причини. На жаль, воєнні не можуть на ці причини вказати. Від цивільних одна вимога: більшої відповідальності і не перешкоджати діям ЗСУ. Наталія Нестеренко